Київ на межі: 3 тисячі історичних будинків під загрозою

Дві війни проти культурної спадщини

Україна бореться одразу на двох фронтах за збереження своєї історії. Перший — це протистояння з російським агресором: з початку повномасштабного вторгнення, за даними Міністерства культури, було зруйновано або пошкоджено 1 630 пам’яток культурної спадщини та 2 437 об’єктів культурної інфраструктури. Серед них 151 об’єкт має статус національного значення, 1 326 — місцевого, 153 — щойно виявлені. Повністю зруйновано 36 пам’яток.

Другий фронт — внутрішній: боротьба з байдужістю місцевої влади та натиском агресивних забудовників. У Києві офіційний охоронний статус мають лише близько тисячі будинків, натомість справжньої цінної історичної забудови XIX століття і старіших налічується понад три тисячі. Отже, приблизно дві третини цієї спадщини взагалі не захищені законом.

Громадська ініціатива «Мапа Реновації», що з 2019 року фіксує занедбані історичні приміщення та об’єкти під загрозою знищення, створила єдину в Україні громадську базу таких будівель. Державної повноцінної бази цінних історичних будинків під загрозою наразі не існує. Юрист і дослідник архітектури Іван Довгун, координаторка проєктів Ксенія Пальцун та експерт з охорони культурної спадщини Олександр Нотевський допомагають розібратися в причинах системної проблеми.

Чому охоронний статус не працює

Координаторка проєктів «Мапи Реновації» Ксенія Пальцун пояснює, що процедура надання будівлі статусу пам’ятки перетворилась на бюрократичну пастку. Спершу треба підготувати облікову документацію та історичну довідку з підписом професора відповідної спеціальності: якщо цінність будинку — історична (події чи відомі мешканці), потрібен професор історії; якщо архітектурна — професор архітектури, кількість яких в Україні невисока.

Пакет документів подається до місцевого органу влади, де консультативна рада формулює рекомендацію. Далі справа переходить до Міністерства культури для підпису та внесення до державного реєстру. Темп внесення — лише два–три об’єкти на рік. За такої динаміки, щоб зареєструвати всі історичні будинки, знадобляться століття — орієнтовно 800 років.

У 2018 році до реєстру взагалі не внесли жодної пам’ятки. За словами Ксенії Пальцун, департамент охорони культурної спадщини має займатися цим професійно, але через брак кадрів і бездіяльність ініціативу фактично підхоплюють лише активісти та громадські організації. Департамент часто не дає відповідей або документи «загублюються». Поки триває оформлення, яке може розтягнутися на роки, забудовник встигає ліквідувати будівлю.

Фонова забудова без захисту

Юрист Олександр Нотевський пояснює: будинки без офіційного статусу неформально називають «фоновою забудовою» або «цінною історичною забудовою», проте в українському законодавстві це поняття майже не врегульоване.

У європейських країнах захист часто поширюється автоматично на будівлі певного періоду. У Польщі, наприклад, охоронний статус поширюється на всі будинки старші 100 років. Там центральні й місцеві влади змагаються, хто краще і швидше відреставрує спадщину. Подібні підходи застосовують у багатьох державах Європи.

В українській практиці, за словами експерта, переважає думка, що охороняти потрібно лише найцінніші об’єкти, а все інше — «зайве». Через це поки хтось не помітить конкретний будинок і не витратить роки на оформлення статусу, він залишатиметься без захисту. Історичне обличчя міста формує не одна окрема споруда, а сукупність будівель і контекстуальні зв’язки між ними.

Конкретні випадки руйнування

Нотевський наводить приклади, що ілюструють неспроможність системи. Садиба Осипа Родіна на вулиці Олеся Гончара, 71 — один із двох збережених зразків забудови кінця XIX століття на цій вулиці. Споруду спроєктував 1882 року архітектор Володимир Ніколаєв. У 2020 році громадськість звернулась із ініціативою надати їй охоронний статус, коли стало відомо, що поруч споруджується житловий комплекс Franklin Concept House, а проєкт передбачає знесення садиби.

Департамент охорони культурної спадщини включив садибу до переліку об’єктів культурної спадщини, однак забудовник оскаржив рішення в суді. Лише у травні 2023 року Верховний Суд підтвердив законність надання охоронного статусу — після трьох років судових суперечок, поки будівля була під загрозою.

Інший приклад — садиба Зеленських у центральній частині міста, збудована 1890 року. 19 липня 2024 року невідомі особи з використанням важкої будівельної техніки повністю зруйнували споруду. Міністр культури назвав знесення «цинічним порушенням закону». Поліція відреагувала відкриттям кримінального провадження, міська влада оголосила про намір позиватися з вимогою відновлення садиби. У березні 2025 року суд дозволив провести «роботи з консервації конструктивних елементів», що фактично означало розбір решток будівлі.

Садиба Терещенків на бульварі Тараса Шевченка є пам’яткою архітектури місцевого значення. Зведена 1874–1875 роках за проєктом архітектора Вальдемара Краузе в стилі венеціанської неоготики. У 2007 році її передали приватній компанії за інвестиційним договором з умовою реставрації, але десятиліттями будівля знаходилась у занедбаному стані. Лише у березні 2025 року суд повернув частину садиби у комунальну власність.

Чому покарання не працюють

За словами Нотевського, економіка порушень робить їх вигідними: штрафи за руйнування пам’яток в Україні настільки малі, що забудовнику часто вигідніше знести будинок, заплатити штраф і збудувати на його місці багатоповерхівку. Максимальний штраф за знесення може складати кілька десятків тисяч гривень — це значно менше, ніж доходи від новобудови чи місячна оренда однієї квартири.

У європейських практиках штрафи прив’язують до вартості відновлення і роблять їх у рази вищими. Наприклад, якщо відновлення коштує 10 мільйонів гривень, штраф може становити 100 мільйонів — що робить знесення економічно недоцільним.

В Україні також відсутня диференціація покарань за масштаб шкоди: одне й те саме покарання за заміну дерев’яного вікна й за знесення дзвіниці Софії Київської — це абсурд. Санкції мають бути пропорційні до статусу пам’ятки, розміру шкоди та вартості відновлення.

Крім того, правоохоронні органи фактично не виконують свої функції у сфері охорони культурної спадщини: приписів про припинення робіт не виконують, а місцева поліція часто не знає своїх повноважень. Потрібна системна інформаційно-освітня робота з правоохоронцями щодо їхніх обов’язків і можливостей у цій сфері.

Що треба змінити законодавчо

Експерти наголошують на потребі комплексних змін у законодавстві.

• По-перше, запровадити інститут фонової забудови, якого зараз немає: автоматичний захист усіх будинків певного віку, подібно до практики в Польщі. Україна була однією з ініціаторів Ризької хартії про охорону культурного середовища, яка закликає зберігати цілісне історичне середовище, але на практиці ці принципи не реалізуються.
• По-друге, підвищити штрафи до економічно відчутного рівня: якщо забудовник демонтує будинок, він зобов’язаний відновити його й сплатити штраф у десятикратному розмірі від вартості відновлення. Штраф має бути прив’язаний до реальної вартості збитків, а не бути символічним.
• По-третє, створити ефективну процедуру зобов’язання власників відновлювати пам’ятки та ввести санкції за невиконання охоронних договорів. Водночас держава має допомагати власникам: через компенсації, податкові пільги та механізми державно-приватного партнерства, яких наразі немає.
• По-четверте, спростити процедуру надання охоронного статусу. Оформлення документів кілька років для однієї будівлі — неприйнятно, адже за цей час споруду можуть повністю знищити.

Міжнародна підтримка

4 вересня 2025 року в Брюсселі Міністерство культури підписало меморандум про створення Українського фонду культурної спадщини. Міжнародні партнери інвестують у відновлення понад 3 мільйони євро: 1,3 млн від Данії, 1 млн від Нідерландів, 500 тис. від Польщі та 200 тис. фунтів від Британії, за інформацією «Детектор медіа».

До кінця 2025 року в Україні мають розпочатися реставраційні роботи щонайменше на 10 об’єктах культурної спадщини. До 2026 року Кабінет Міністрів планує виділити 500 мільйонів гривень на збереження та відновлення пам’яток. Це важливі кроки, але вони не вирішують системної проблеми відсутності захисту для тисяч історичних будинків.

Чому це важливо знати

Історична забудова — це не лише туристичний ресурс. Це матеріалізована пам’ять нації, яка зберігає традиції, ідентичність і зв’язок поколінь. Війна показала, що трапляється з тими, хто забуває власне минуле: коли Росія руйнує українську культурну спадщину, це є воєнним злочином. Коли українські забудовники за підтримки або з мовчазної згоди місцевої влади роблять те саме, це — злочин проти власної історії. Без минулого немає стійкої сучасності і перспективного майбутнього.