Зміст:
Лютий, що болить
Райони області пережили пекло окупації: зруйновані будинки, спалені вулиці, поранені й убиті мирні жителі. Деокуповані міста й села й досі нагадують про ту високу ціну, яку люди заплатили за свободу.
На платформі Svidok.org накопичуються свідчення — від особистих розповідей про життя в підвалах і евакуацію під обстрілами до випадків розстрілів цивільних автомобілів і масштабних руйнувань. Кожне свідчення — це не просто факт війни, а людська історія, біль і стійкість, які не дають забути.
Директорка з контенту та комунікації онлайн‑платформи Svidok.org Олена Кук розповіла про проєкт «Лютий, що болить», роботу з історіями деокупованих територій, найболючіші свідчення та важливість їхнього документування.
Життя під обстрілами та повернення додому
На платформі Svidok.org зібрано десятки історій про окупацію та звільнення населених пунктів Київської області — Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Бородянки та інших громад.
Серед них — розповіді про життя в підвалах під безперервними обстрілами, евакуацію під вогнем, розстріли цивільних автомобілів, катування й страти мирних людей, а також про повернення додому після деокупації: зустрічі з зруйнованими вулицями та братськими могилами.
«Це дуже особисті свідчення. Люди описують, що бачили, що чули, що відчували. І саме ця персональність робить історії надзвичайно сильними. Найважче читати свідчення про вбивства та страти. А уявити, що люди це пережили, — майже неможливо», — каже Олена Кук.
За її словами, особисте сприйняття війни не змінилося після роботи зі свідченнями: ще під час активних боїв як медійниця вона читала та чула ці історії. Водночас процес документування постійно нагадує, наскільки близько пройшла війна — і як легко вона може повернутися, якщо забути про безпеку та пам’ять.
«Коли я приїжджаю в Ірпінь, Гостомель чи інші міста області, ці жахіття вже сприймаються не тільки як новини, а як частина особистої пам’яті. І це не паралізує — це стимул. Стає мотивацією робити свою частину роботи, аби наблизити перемогу й не дозволити ворогу повернутися», — підсумовує Кук.
Від руїн до життя: свідчення з деокупованих територій
«Малюнок, який зупинив вибухи»: перша ніч під Ірпенем
Ірпінь, Київська область
Перша ніч після початку повномасштабного вторгнення для мешканців Ірпеня назавжди залишилася в пам’яті — над містом кружляли винищувачі, а вибухи були настільки потужними, що здавалося, земля тремтить.
До одного з підвалів зайшла сім’я з маленькою дівчинкою. Вони знайшли крейду, і дитина намалювала на підлозі свій малюнок. На деякий час вибухи ніби стихли — у цьому простому жесті проявилася дитяча надія посеред хаосу.
«Цей малюнок завжди нагадуватиме про ту страшну ніч», — згадує свідок.
Ми врятувалися з Гостомеля
селище Гостомель, Бучанський район, Київська область
Жінка, яка провела десять днів у підвалі житлового комплексу, починає розповідь із прохання не забувати про тих, хто опинився в епіцентрі війни — Харків, Суми, Чернігів, Маріуполь, Буча, Ірпінь, Гостомель.
Вона й її мама врятувалися завдяки незнайомцям, які підсадили їх в авто й вивезли з‑під обстрілів. Підвал мешканці жартома назвали «Без печалі». Там усі були рівні: разом плакали й сміялися, читали новини, готували їжу й навіть святкували дитячий День народження.
Дітям війну пояснювали як гру: сидіти в укритті — «такі правила». Лише дев’ятирічна дівчинка поставила питання, на яке вже не можна було відповідати казкою:
– Чиї військові стоять у дворі?
– Їхні, — тихо відповіла співрозмовниця.
Підвал був холодним і сирим. Люди спали в одязі — на піддонах і ковдрах, тримаючи поруч рюкзаки для швидкого виходу. Діти й дорослі хворіли, стіни здригалися від вибухів, у квартирах з’являлися кульові отвори, прилітали уламки.
Попри це, підвал жив своїм життям. Мешканці об’єднали два приміщення для безпечнішого виходу — жартома назвали це «вікном у Європу». Жінка допомагала сусідам порадами з безпеки, майже не спала, постійно перевіряла сумки й проходи. Особливо важливою була робота місцевих інтернет‑провайдерів: під обстрілами вони ремонтували кабелі й навіть зливали паливо з підбитої техніки, щоб запустити генератор.
Виїжджали під вогнем: на дорогах — розстріляні цивільні авто, виднілася підбита техніка, лунали бої й крики. Першу ніч після втечі вони провели разом з людьми з Харкова, Чернігова, Охтирки — саме тоді жінка вперше усвідомила масштаб трагедії.
«Можна бути наляканою. Можна бути слабкою. У тебе можуть відібрати життя. Але ніхто не може відібрати те, заради чого ми живемо», — підсумовує вона свій досвід перебування в підвалі під Гостомелем.
Їх переслідує росія: історія кримських татар, які втретє почали життя з нуля
Ірпінь / Ужгород
Сім’я кримських татар тричі починала життя заново. У 1994 році батьки героя цієї розповіді повернулися з Узбекистану до Криму — на рідні землі. Перші роки були важкими: багатьох сприймали як чужинців. З часом родина вбудувалася — збудували дім, знайшли роботу, і в 2000‑х життя стабілізувалося.
У 2014 році все знову обірвалося: після анексії Криму родина змушена була переїхати до Ірпеня. Починати з нуля довелося вже в шістдесят років. В Ірпені вони відкрили кав’ярню — продавали випічку і каву, справа пішла. Та війна знову наздогнала: їхній кіоск знищили, і родина ледь встигла виїхати на захід — до Ужгорода.
«Навіть після Ірпеня ми зрозуміли, що можна почати будь‑що і будь‑де, навіть із кількома тисячами гривень у кишені», — ділиться один із членів сім’ї.
У Боздоському парку Ужгорода сім’я запустила нову кав’ярню на старому трейлері, назвавши її «Ірпінь‑кафе». Там не тільки продають каву і вафлі — це місце зустрічі переселенців: згадують рідні міста, діляться історіями й підтримують одне одного.
«Головне — залишатися живим. Навіть у 40, 60 чи 65 років. І завжди знайдеться план», — каже він.
«У Бородянці — гірше, ніж у Бучі»: свідчення очевидця перших днів після звільнення
Бородянка, Київська область, 5 квітня 2022 року
Близько сьомої ранку група журналістів отримувала останні інструкції від військового щодо безпечного проїзду в селище. Напередодні президент заявив, що в Бородянці ситуація гірша, ніж у Бучі.
На в’їзді їх зустрів розбитий гранітний знак із назвою селища й синя «Таврія» без двигуна — лобове скло прострелене. Головна вулиця була майже повністю зруйнована: обгорілі фасади, вибиті вікна, понівечені під’їзди. Людей було мало.
Одна зі співрозмовниць ішла порожньою вулицею й крізь сльози повторювала: «Боже, як страшно… Шкода людей…».
За її розповіддю, хліб до селища привезли лише нещодавно, а протягом місяця люди були без їжі. Під завалами будівлі, зруйнованої авіаударом, залишалися тіла 23 загиблих. Трохи далі — прострелене погруддя Тараса Шевченка.
У дворах поодинокі мешканці розповідали про місяць життя в підвалах. «Он нашу сусідку вбило», — показувала на свіжий горбик землі літня жінка.
Місто поступово оживало: військові й сапери виходили на вулиці, місцеві отримували гуманітарну допомогу або поверталися до зруйнованих домівок. На спалених «Газелях» залишалися написи російською: «Проход проезд запрещен», «Стой V Стреляют».
В одному з будинків журналіст зафіксував мародерство — донька власниці констатувала: усе перевернуто, зник ноутбук. Наймоторошніша знахідка чекала у дворі п’ятиповерхівки — рештки загиблого. Це був один з найважчих моментів поїздки.
Пізніше команда зібралася біля пошкодженого пам’ятника Архангелу Михаїлу: меч лишився в руці, хрест — упав на землю. Символ зруйнованого простору.
Повертаючись назад, журналісти мовчали. Побачене остаточно зняло будь‑які ілюзії щодо масштабу руйнувань і людських втрат.
Виїхати в Бучу, щоб ховатися від війни — але вижити було непросто
Село Михайлівка‑Рубежівка стало першим притулком, куди свідок разом із сім’єю виїхав на початку повномасштабного вторгнення, щоб сховатися від обстрілів. Однак навіть там відчуття безпеки виявилося ілюзією.
«24 лютого ми вирішили їхати в Рубежівку — там у нас була дача. Перші два дні ще було більш‑менш: світло, вода. Потім вимкнули електрику, зник зв’язок, телефони почали «глушити». Ловив лише МТС, і то доводилося лізти на дах, щоб просто повідомити рідним, що ми живі», — згадує свідок.
За кілька днів на територію зайшла тероборона і повідомила: виїхати наразі неможливо. Люди намагалися рятуватися, але багатьох розстріляли. Жінки й діти, що пощастило вижити, поверталися пішки, залишивши чоловіків, яких більше ніколи не бачили.
«Нам довелося заколотити вікна, аби не було видно людей у будинку. Нас було 11 — двоє котів і собака. Запасів їжі вистачило на тиждень. На другий тиждень залишилася лише мука і вода — з цього робили млинці», — розповідає свідок.
Життя під постійними обстрілами й звуками «градів» радикально змінило сприйняття реальності. Телебачення й радіо іноді створювали ілюзію нормальності, у той час як навколо тривала війна.
«Виїхати вдалося завдяки знайомому. Було лише 15 хвилин, щоб зібратися, обклеїти машину написами «Діти», «Люди» і рушити. Автоматні черги лунали всюди. Ми мчали за білим бусом, який вивіз нас на безпечний Захід», — пригадує свідок.
Попри страх, у ті дні особливо відчувалася цінність солідарності. Люди допомагали одне одному, заряджали телефони від генератора, ділилися їжею, підтримували дітей і намагалися зберегти життя всіх поруч.
Розстріляна «Мрія»: Гостомель після звільнення
Гостомель, Київська область — 3 квітня 2022 року
Ранок зустрів холодом і дощем. Російська армія вже відкотилася, і столиця вперше відчула полегшення. Місто залишалося напівпорожнім, але життя поверталося.
Фотограф Едуард Крижанівський згадує: дорога пролягала крізь післябоєве повітря регіону. У Бучі журналісти побачили перші наслідки боїв: зруйновані будинки, обгорілі машини та понівечену бронетехніку. Попереду була головна мета — аеродром у Гостомелі, де стояла знищена «Мрія».
Дістатися летовища було складно: пошкоджені дороги, заплутані під’їзди, перевірки на блокпостах. Усередині зони панувала мертва тиша. Поле аеродрому всіяне знищеною технікою: підбиті БМП, гаубиці, машини з литерами V. І головне — розірваний Ан‑225 «Мрія».
Кожен кадр шокував. Літак виглядав як жива істота, що загинула. Усередині — неприродна тиша, на бетоні сліди боїв: покинутий російський чобіт, гранати, уламки техніки, закривавлений метал.
Свідчення як зброя: доказ у судах, голос для світу і пам’ять, що не дозволить забути
Свідчення війни — це не лише емоційні спогади, а передусім докази воєнних злочинів і реальний інструмент для притягнення винних до відповідальності. Саме таку місію виконує платформа Svidok.org: зібрані історії передаються правоохоронцям і долучаються до кримінальних проваджень.
«Перш за все це — свідчення воєнних злочинів. Їх потрібно передавати правоохоронцям. Саме цим займається наша платформа: зібрані історії долучаються до кримінальних справ, щоб допомогти притягнути винних до відповідальності. Кожен, хто має сміливість розповісти свою історію, фактично робить свій внесок у справедливість», — наголошує Олена Кук.
Вона підкреслює: персональні історії працюють там, де статистика безсила. За кордоном саме людські голоси допомагають відчути війну як реальність, а не суху хроніку. Свідчення показують, що агресія — це не «віддалена геополітика», а трагедія конкретних сімей, вулиць і міст. І це нагадування світу, що з агресором, чия поведінка позбавлена людяності, неможливо вести переговори на звичних засадах.
Свідчення, за її словами, виконують кілька функцій одночасно: вони стають доказовою базою для судів, інструментом міжнародної адвокації, фундаментом для справедливого покарання й способом зберегти увагу міжнародної спільноти — фінансову, військову та політичну.
Не менш важливий і вимір пам’яті. Поки суспільство живе всередині війни, усвідомлено переосмислити події складно. Травматичний досвід часто витісняється з пам’яті. Саме тому фіксація історій зараз — це спосіб зберегти їх для майбутніх поколінь.
Фото: Svidok.org, Тетяна Козак, Едуард Крижанівський, Олена Кук
Створено за матеріалами: kyivschina24.com