Зміст:
Київський військовий лікар Євген Дубровський через свою книгу показує фронт таким, яким він є: без прикрас, з тими, хто виживає і щоденно бореться за життя.
Євген Дубровський — киянин, медик, чий світ до повномасштабного вторгнення складався з ясних протоколів, стерильних процедур та передбачуваних діагнозів. Після 24 лютого його професія вийшла за межі кабінету. Він опинився там, де немає «черги», немає звичних протоколів і не можна відкласти на завтра аналізи. На лінії фронту кожна хвилина має вагу, а смерть перестає бути абстрактною — вона набуває імені, обличчя, голосу. Дубровський пройшов через Авдіївку, жив поруч із піхотою, бачив, як добровольці ставали кістяком української оборони, і записував усе, щоб не втратити розум. Його розповідь — це конфесія людини, яка пішла на фронт як лікар і повернулась іншою.
Розповідь Євгена Дубровського (від першої особи)
«Ми не чекали наказу. Ми пішли самі»
Я не мав військового звання. Я не отримував військової освіти. Я не був підготовленим солдатом. Моя професія була зовсім інша — рятувати людей.
Пам’ятаю, скільки хлопців тоді пішло на фронт без примусу.
Без повісток.
Без мобілізації.
Без шантажу чи погроз.
Просто вставали й ішли.
Кидали бронежилети, роботу, затишок.
Я бачив усе власними очима. Це був той момент, коли розумієш: країна тримається не лише на інститутах — вона тримається на людях. На тих, хто приходить у найскрутніші часи.
Ми з батьком теж зробили цей вибір. Це стало болючою сторінкою для нашої родини, але ми пішли. Спочатку нас обох не взяли — це образило. Я наполягав на службі в «швидкій», але теж відмовили.
Я не хвалився, що вчуся, що в мене аспірантура. Не хотів пояснень чи пафосних промов.
Одного ранку тихо вийшов з дому.
Пішов до військкомату — але не свого, а чужого.
Туди, де про мене не знали. Це відчуття цивільного життя на уламках мирного світу — абсурдне, але реальне.
Пам’ятаю погляд жінки, яка мене оформляла.
Вона подивилась так, ніби я зробив одночасно героїчний і безглуздий вчинок.
І сказала приблизно так:
«Серйозно? Ви самі прийшли?»
В її очах були здивування, повага й якийсь прихований розпач.
«Якщо здорові — підпишіть тут, сфотографуйтеся, підпишіть ще тут». Ось і всі формальності.
Повернувся додому за речами.
За годину мене вже забрали.
«Я був впевнений, що буду захищати Київ»
Ми сіли в автобус.
Я був переконаний, що залишуся захищати Київ.
Моє рідне місто.
Думав: логічно — якщо ти з Києва, ти лікар і доброволець, то будеш потрібен ближче до дому.
Уявляв собі медпункт на околиці столиці, евакуацію поранених, допомогу тим, хто поруч із містом.
Мені здавалося це очевидним.
Але армія — це сфера, де очевидного часто немає. І сюрпризи тут звичні.
Нам просто сказали: «на схід» — і все.
Хто знав — на Харків чи Донецьк? Ніхто не знав.
Ти — цивільний, доброволець, пожертвував сім’єю, звичним життям, і хочеш відчувати свою цінність, а не бути «гвинтиком» чи «витратним матеріалом».
З нами були вчителі, журналісти, програмісти, навіть два прокурори — люди з освітою, з бронежилетами, які прийшли самі.
А ставлення іноді було таке, ніби ми — запасний матеріал.
І я дізнався, що існують бригади «елітні», ті, що роблять важливі завдання, а є такі, яким «закривають діри» — ними витримують час. Ми опинилися якраз у другій групі.
«Бригада 110 і батальйон, який мав 17 машин… але отримав три»
Пам’ятаю це як зараз.
На папері в нас було 17 одиниць бронетехніки.
Сімнадцять.
Але механікам навіть не дали можливості на тих машинах потренуватися — вони їздили на якихось інших одиницях на полігоні, не на наших.
Нас вантажать уночі — тоді ніхто не бачить, що саме йде в ешелон.
Коли приїхали в Донеччину, з ешелону зійшло лише три машини.
Три з сімнадцяти.
І з ними ми воювали весь час.
Потім командиру стали вішати догани, мовляв, він «поламав» техніку.
Тобто система спочатку дала збій, а потім знайшла винного.
Це був лише початок проблем.
Ще виявилося, що коли нас вже заводили на бойові позиції, документи були оформлені не належно.
Юридично ти там ніби й не існуєш — а ти вже на Донбасі під обстрілами.
Кілька молодих офіцерів, майже «дострокові», 23–24 роки, підняли бунт. Вони не боялись, гинули поруч і вимагали справедливості.
Вони сказали:
«Ми не поведемо людей на позиції, доки не буде оформлених документів. Якщо ці хлопці загинуть — їх навіть не визнають такими, що воювали».
За годину приїхали зі штабу — і нас оформили. Лише тоді почали завозити на позиції.
Але перша група вже була розбита. Друга — теж. Третя — ми — приїхали на третій день і теж зазнали удару.
«На третій день нас розбили. Не як у кіно — гірше»
На третій день батальйон просто розвалили.
Сказати, що це виглядало як у кіно — означає не зрозуміти реальність.
У кіно є монтаж, драматургія, пауза. У житті пауз немає.
Ти біжиш.
По тебе працює міномет.
По тобі працюють «Гради».
Снаряди рвуть землю поруч.
Думки відсутні — ти просто біжиш, знаючи, що кожна секунда може бути останньою.
Я вижив не через надздібності. Я вижив, бо випадок був на моєму боці.
Уламок не дістав. Куля не влучила. Просто пощастило.
Вижили дві третини. Одна третина загинула, потрапила в полон або зникла безвісти одразу.
Це було щось на зразок тотального знищення.
«Командування зникло. А ми залишилися — добровольці без документів»
Потім приїхала прокуратура чи якесь керівництво з тилу.
Командування зняли.
Їх кудись вивезли.
Тихо. Швидко.
Мабуть, щоб не стало гірше — люди були на межі.
Ми залишилися як натовп добровольців — мотивовані, але без керівництва.
«Я думав, що на цьому історія закінчиться»
Чесно скажу: я думав, що після цього я зламаюсь.
Що стану озлобленим.
Що більше не довірятиму нікому.
Що полишу все й буду ненавидіти армію, систему, країну.
Пережити таке — не зламатися — дуже складно.
Але сталося інше.
Моє життя завжди наповнене контрастами — я рідко мислю в категоріях «все погано» або «все добре».
Після хаосу, після рубану — трапилося щось, що повернуло надію.
«До нас прислали комбата, якому було 28»
Вони зробили правильний хід.
Нам дали справжнього командира — йому було 28 років.
Це офіцер, який одним із перших стримував просування ворога на кордоні, вів бої під Бородянкою, знищував колони, потім рятував позиції під Миколаєвом, а згодом його перекинули до нас.
Він привіз із собою двох довірених офіцерів і почав наводити лад.
Як йому вдалося в частині, де люди пережили м’ясорубку і не довіряють командуванню, відновити боєздатність — для мене загадка.
Але він це зробив.
Йому дали завдання: повернути всіх на позиції за тиждень.
«За тиждень повернути всіх на позиції».
Він відповів штабу приблизно так:
«Ви що, збожеволіли? Потрібен місяць, може два. Я їх візьму на полігон, навчатиму, буду працювати з ними».
Штаб наказав: «Тиждень». Ми повірили йому — і повернулися протягом тижня.
«Він жив за 4 кілометри від фронту»
Перше, що він зробив — те, що мало хто робить на практиці.
Він оселився за чотири кілометри від лінії вогню.
Зазвичай командири сидять у штабах за десятки кілометрів, у безпеці.
Він же залишився поруч із бліндажами, серед простих хлопців.
Його штаб був просто замаскованою хатою — без суттєвих укріплень. Один прямий влуч — і всі там загинули б.
Він це знав — і все одно лишався.
Щовечора до нього приходили командири рот, радилися, планували.
Він не був «командиром на папері» — був із нами в полі. І це мало магію.
Я відчув правило: якщо хочеш, щоб люди за тобою йшли — йди першим. Це не пафос, а працююча істина на війні.
«Він був фантастичним психологом»
Друга річ, що мене вразила: він вмів миттєво читати людей.
Дивився — і розумів, хто перед ним.
Він почав делегувати повноваження тим, кого інші б не довірили — лейтенантам, які щойно вийшли з академії, сержантам, простим бійцям.
Він дав їм шанс — і вони розкрилися.
Я побачив навколо себе десятки людей з прихованою силою і бойовим розумом. Їм просто потрібно було довіритися.
За місяць батальйон перетворився на дієвий підрозділ: росіяни почали нести втрати, підбивалися танки і бронемашини.
Це було не святкування смерті ворога, а усвідомлення того, що ти маєш сенс і ти потрібен.
Що твоє життя не марне.
«Я почав писати щоденник, щоб не зійти з розуму»
Книга не народилася як проєкт — вона з’явилася як спосіб вижити.
Писати почав на п’ятий день — у телефоні.
Парадокс: вже в перший день розбив екран, але продовжував друкувати нотатки.
Іншого виходу не було.
На передовій практично не було психологічної підтримки.
Психологи працювали в тилу з паперами, але поруч із нами їх не було.
А ти — цивільний лікар — опиняєшся в системі, де без дозволу не можна і кроку ступити.
Це вбиває той внутрішній ритм, якого ти звик. Особливо боляче для людини, яка звикла бути самостійною.
Коли додаються обстріли, смерть, поранення та кров — мозок може не витримати.
Я писав ніби в грі: описував людей як персонажів, фіксував умови, ночі, дороги, страх.
Чим небезпечнішим ставало — тим сильніше кортіло писати. Бо коли тихо, що описувати? А коли буря — ловиш реальність за хвіст.
Нікому не показував. Це був мій секретний щоденник.
Мав надію, що колись покажу лише найближчим — дружині, друзям, можливо батькам. Але не раніше.
«Мій командир побачив, що я пишу»
Через пів року він помітив нотатки.
Підійшов і запитав:
— Що ти робиш?
Я відповів:
— Пишу історію про нас.
Він усміхнувся і попросив подивитися.
— Дай подивлюся.
Я відповів так само майже різко:
— Ні. Це мій щоденник. Не дам.
Він здивувався і сказав:
— Ну ти даєш.
А потім сталося щось, що мене зворушило: коли я ввечері намагався знайти хвилину тиші для записів, хлопці стали мене охороняти.
Казали:
— Не чіпайте Женю. Він історію пише.
Ці прості слова означали: «Ти свій. Ми тобі довіряємо».
«Драма вдома. І рішення, яке ламає людину»
Служив майже рік, коли вдома сталася трагедія, що змінила все.
Захворів батько моєї дружини.
Раніше був рак у ремісії, здавалося, що все стабільно. Але ремісія закінчилася — і він почав швидко згасати.
Дружина лишилася сама з дітьми в місті й із хворою людиною.
Вся її родина виїхала за кордон, а батько залишився.
Вона почала просити мене повернутися, аби бути поруч у найважчий період.
Надіслала документи: якщо вдома є важкохвора людина — ти маєш право на звільнення.
Я тоді не вірив у це.
Казав:
— Такого не може бути.
Звучало як фантазія. Але дружина наполягла:
— Запитай.
«Випадкова зустріч у госпіталі»
Я не знав, куди звертатися. І ось сталося диво.
Мені дали наказ відвезти поранених у госпіталь, і в коридорі я випадково зустрів офіцера з тилу — юриста, який займався документами.
Ми майже не перетиналися, але я знав, що він існує.
Я підійшов і запитав:
— Ігорьок… це правда?
Він розсміявся і відповів:
— Ти смішний. Якщо принесеш довідку — через тиждень будеш вдома.
Я стояв і не міг повірити — бо тут батальйон, штурми, поранення, і тобі кажуть: «через тиждень будеш удома».
Це породжує страшну дилему.
«Військова сім’я сильніша за рідну. Це страшна правда»
Тоді я вперше зрозумів психологію війни в іншому вимірі.
Цивільні думають: солдат воює за державу, за сім’ю. Це красиво звучить.
Але насправді, коли чоловік іде на фронт, він приносить у жертву не лише себе — і часто приносить у жертву своїх дітей.
Він вже не буде поруч як батько, буде голосом по телефону, тінню.
На фронті з’являється інший зв’язок: ти воюєш за товариша. Цей зв’язок настільки міцний, що цивільним важко його пояснити.
Друг стає сім’єю — інколи навіть важливішою за рідну. І тому рішення «піти додому» іноді здається зрадою друзям, а не державі.
«Комбат обійняв мене і сказав правду»
Комбат дізнався про мою сімейну ситуацію і викликав мене.
Обійняв і сказав:
— Женя, ти зробиш велику помилку, якщо не повернешся до дружини зараз.
Додав:
— Ти ніколи собі не пробачиш, якщо тут щось трапиться. Зараз маєш бути поруч із нею. Якщо закон дає шанс — їдь.
І сказав ще:
— Якщо треба — повернешся.
Це була людяність, яку я не забуду.
«Фраза, після якої я зрозумів: я мушу опублікувати книгу»
Я сказав фразу, що стала для мене поворотною:
«Ми всі тут можемо загинути. Але нехай хоча б один з нас виживе і розповість світу, що тут відбувалося».
Комбат не знав про мій щоденник. Та та фраза ніби запалила бажання довести правду до кінця.
Коли звільнився, підключив телефон до комп’ютера, переглянув нотатки, показав дружині і запитав:
— Публікуємо?
«Я боявся, що мене посадять»
Це було в 2023 році.
Тоді говорити про безлад і проблеми було ризиком.
Ти не знав, чи маєш право розповідати. Чи не граєш на руку ворогу. Чи не розкривеш щось зайве.
Не було ні порадника, ні тієї людини, що каже: «можна/не можна».
Ми з дружиною довго вагалися й вирішили: це може допомогти багатьом.
Бо ця книга — не хроніка операцій. Вона — про психологію цивільної людини на війні.
Про те, як вижити. Як не розгубитися. Як не перетворитися на вбивцю чи боягуза. Як не стати дурнем, що загине в першому бою через понти.
Це — книга про внутрішню боротьбу.
«Чотири місяці на фронті — і цивільний світ тебе вже майже поховав»
Є ще один аспект, про який мало говорять.
Між цивільним і військовим життям — прірва. І вона величезна.
Приблизно через чотири-п’ять місяців на фронті люди майже зникають із повсякденного життя рідних. Їх не забувають — їм допомагають, пишуть, перекидають посилки — але ментально цивільні звикають, що людини «немає».
Вони живуть далі, а ти — там.
Коли хлопці сидять роками без нормальної ротації — це злочин, на мою думку.
Місяцями нам брехали: «ще три місяці, потерпіть, підкріплення в дорозі». Потім: «перекинули на інший напрямок, ще місяць». І так постійно.
Пам’ятаю: напередодні Нового року нам казали, що після свят всіх відправлять додому. Потім чесно сказали: «Після Нового року вас ніхто не міняє. Тільки вперед».
Це морально ламало багатьох. Думки були страшні: деякі намагалися поранити себе, аби повернутися додому. Самогубств не було, але люди переставали берегти себе і шукали ризикові вчинки.
«Мама боялась навіть брати слухавку»
Коли книга вийшла, моя мама плакала.
Вона боялася, що мене за це можуть переслідувати.
Під час служби вона боялася брати трубку — думала, що набирає командир із повідомленням: «його більше немає».
Вона приймала ліки, постаріла за той рік. Коли я повернувся — ніби ожила.
А потім була й книга — і її реакція була сумішшю гордості й тривоги:
«Боже… тепер ще й це».
Та я не міг мовчати — пообіцяв друзям, і мав виконати обіцянку.
«Я хотів закарбувати простих людей, а не генералів»
Не прагну принижувати чи ображати генералів чи відомих командирів — вони виконують величезну роботу, організовують процес і ведуть систему.
Але в окопі не генерал сидить. Не він бореться за їжу сьогодні, не він вирішує, коли востаннє бачив дружину, не він шукає місце, де переночувати, коли села розбомблені.
Не генерал думає, чи можна вийти в туалет під час артобстрілу — іноді туалет стає розкішшю, заплаченою кров’ю.
Я хотів, аби історія простих людей залишилася. Бо саме вони творять перемогу.
«Видавництва відмовляли: “хто ви такий?”»
Надсилав рукописи у відомі видавництва — багато хто навіть не відповів.
Дехто писав приблизно так:
«Хто ви? Ви — невідомий. Ви не письменник. Заплатіть — ми надрукуємо 5–10 книжок, подарите мамі й татові».
Мені не було потрібно 10 екземплярів — я хотів, аби це прочитали люди, щоб цей досвід не пропав і допоміг іншим не зійти з розуму.
«Я знайшов сміливого видавця»
Та знайшовся сміливий видавець — син військового, який часто працював з військовими авторами.
Він прочитав рукопис і сказав:
«Публікуємо. Всі витрати беру на себе».
«Через місяць після презентації мене викликали військові»
Через місяць після презентації мене викликали до військових.
Я налякався — думав, що далі може бути будь-що.
Але пішов, і там сталося ще одне диво.
«Полковник-психолог дав мені рецензію з мокрою печаткою»
Мене зустрів полковник медичної служби — військовий психолог.
Він показав полицю своїх книжок та віршів про війну і сказав:
«Я все життя пишу про те, як люди несуть цей тягар на фронті. Але ніхто не хоче читати — бо я пишу складно».
І додав:
«Єдиний шанс — коли простий солдат простою мовою розповість, що це таке. Тоді можливо вас почують».
Потім він роздрукував рецензію, поставив мокру печатку, підписав і віддав мені.
Сказав:
«Тримай завжди з собою. Якщо хтось буде чіплятися — покажеш. Це моя підтримка твоєї книги».
У цей момент я відчув, що все не було дарма.
«Відгуки з фронту. Бахмут, Харків, Запоріжжя»
Потім почалося неймовірне: мені писали хлопці з Бахмута, Харкова, Запоріжжя.
Писали:
«Молодець, що наважився». «Ми теж так маємо робити». «Ти написав те, що ми не могли сформулювати».
Книга жила далі: друкувалася знову і знову. Зараз вже виходить п’ятий тираж.
«Премія у 2024 році — і я не повірив»
Книга здобула літературну премію 2024 року — перше місце в художній прозі.
Коли мені повідомили — я не одразу повірив. Це було наче виграти мільйон.
Я спитав:
«Який я письменник?»
Мені відповіли з посмішкою:
«У нас було понад 170 претендентів. Ми не читаємо всі книги повністю — відкриваємо сторінку: якщо зачепило — у короткий список. І вашу відкрили в потрібному місці».
«Перше видання було з помилками — і це стало легендою»
Перше видання вийшло з багатьма мовними помилками.
Я боявся віддавати текст редакторам, думав, що змінять сенс.
Друзі читали і пропускали дрібниці: десь телефон не натиснув літеру, десь не там кома.
Батько жартував:
«Дуже цікаво. Але на сторінці 30 помилок».
Зараз друзі сміються: «У нас книга з авторськими помилками». Другі й треті тиражі вже вичитували фахівці, але змінити текст радикально не дозволила сила першого видання.
«Обкладинку намалював мій кум — і він намалював мій страх»
Не міг пояснити видавництву, якої обкладинки хочу, тож попросив кума-художника.
Сказав йому:
«Намалюй емоцію. Вчора я був лікарем: кабінет, халат. А потім відкрив двері — і там війна».
Він намалював саме це: дві реальності, розірвані дверима.
«Гумор війни: коли повари знаходять російський танк»
На війні є багато страшного, але гумор також живе поруч.
Чорний, дикий, але рятівний.
Пам’ятаю, як підбили російський танк і намагалися його витягнути вночі — не вдалося, залишився на перехресті, стратегічному для руху на Донецьк і Костянтинівку.
Вранці повари поїхали з провізією — і перед ними стоїть танк з білою «Z-кою». Вони розсипалися по кущах у паніці.
Потім хто в рацію:
«Командиру! Танк російський!»
А у відповідь:
«І що? Ви кіно не дивились? Підривайте його».
Повари стоять із ковбасою, не знають, що робити — комбат сміється: «Та він уже підбитий. Не бійтеся».
«Що таке фронт насправді»
Фронт — це не героїчна постерна картинка.
Він — не лише кров і смерть.
Фронт — це життя: дике, страшне, сумне, смішне, абсурдне, інколи романтичне, хоча романтики на війні мало.
Ця книга — про те, як людина вчиться жити в реальності без гарантій; про те, як не зійти з розуму, залишатися адекватним, не піддатися ненависті і водночас зберегти людяність.
Висновок: «Я не хотів бути письменником. Я просто не хотів, щоб ми зникли без сліду»
Я не планував ставати письменником.
Просто хотів вижити.
І не хотів, щоб мої друзі перетворилися на статистику.
Старався закарбувати їхні обличчя, щоб цивільні розуміли, хто такий ветеран і що він тягне з собою додому.
Бо війна не закінчується, коли ти повертаєшся: вона переїжджає всередину людини.
Якщо ми не навчимося говорити правду — втратимо значно більше: людей, які повернулися з війни. А я цього не хочу.
Тому я написав.
Він повернувся до Києва не як плакатний герой і не як «персонаж війни», а як людина, яка побачила надто багато, щоб мовчати. Євген Дубровський не підфарбовує фронтову реальність і не шукає зручних формул — у його розповіді є страх, виснаження, втрати, гірка правда про систему й разом з тим дивовижна сила тих, хто тримав палаючий фронт. Це не просто мемуари військового медика — це документ людської витривалості з питанням: що ми зробимо з цією правдою після завершення війни?
Створено за матеріалами: 44.ua