Зміст:
Що обговорювали на завершальному засіданні
Головне питання дискусії полягало в тому, як доступно й переконливо для широкої аудиторії, водночас зберігаючи наукову коректність, говорити про Русь у період від упаду києворуської держави до кінця XVIII століття. У роботі брали участь працівники науково-дослідних установ, університетів і музеїв.
Учасники круглого столу торкнулися кількох ключових тем. Зокрема — сприйняття Русі в шляхетській культурі Корони Польської до й після Люблінської унії; роль українського духовенства у формуванні пам’яті про давньоруське минуле в XVII–XVIII століттях; а також вживання терміну «Русь» і похідних назв (наприклад «Мала Русь» або «Малоросія») у козацькому Гетьманаті.
Окрема увага була приділена узгодженню термінології: як співвідносити «Україна» і «українське» з поняттями «Русь» і «руське» в контексті пізньосередньовічного та ранньомодерного періодів. Обговорювали також процеси формування національних ідентичностей в Україні XVI–XVIII століть, наголошуючи на обмеженнях чисто модерністського погляду на націю, який ігнорує або применшує домодерні націєтворчі процеси.
Навіщо музеям науковий інструментарій про Русь
Необхідність такої дискусії зумовлена кількома причинами. В умовах повномасштабної війни Росії проти України питання історичної спадщини Русі набуло особливої актуальності: російська пропаганда систематично апелює до поняття «Русь», щоб обґрунтувати територіальні претензії та заперечити окремішність українського народу.
Українським музейним інституціям потрібен чіткий науковий інструментарій, щоб пояснювати відвідувачам складні історичні процеси. Просвітницька робота в музеях залишається одним із головних форматів поширення знань про українську традицію Русі серед широких верств населення.
Крім того, у суспільстві ще поширені спрощені уявлення про історію домодерної України, де козацтво або шляхта часто вважаються єдиними носіями ідентичності. Експерти підкреслили, що історію цієї доби не можна звести до однієї регіональної чи соціальної групи — кожна мала власне уявлення про «русь», але всі вони були частиною єдиного українського етнокультурного простору.
Хто організував дискусію і хто брав участь
Організатором циклу круглих столів став Національний музей історії України — один із найбільших музейних закладів країни. До обговорення були залучені науковці з дослідних інституцій, викладачі університетів та музейні працівники. Саме цим інституціям доручено формувати коректний історичний наратив і донести його до суспільства.
Які висновки зробили учасники
Доповідачі дійшли низки принципових висновків. Передусім вони відзначили принципову відмінність української, литовсько-білоруської та московсько-російської традицій в ужитку поняття «Русь» у Пізньому Середньовіччі та Ранньому Модерні. Це свідчить про те, що московське присвоєння спадщини Русі є історично необґрунтованим і вимагає послідовного спростування.
Учасники також наголосили на необхідності активної протидії деструктивним міфам і маніпуляціям довкола цієї теми. Для цього вони радили застосовувати різні технології та формати — від музейних експозицій до цифрових проєктів.
Всі погодилися, що пізньосередньовічна та ранньомодерна Русь є природним продовженням Давньої Русі XI–XIII століть. Вони закликали до побудови інклюзивної схеми історії домодерної України, яка враховувала б різні, іноді конкурентні, концепції Русі та руської спільноти в українській традиції.
Як спадщина Русі пов’язана з інформаційною безпекою України
Питання про те, кому належить спадщина Русі, має не лише академічне значення — воно безпосередньо стосується інформаційної безпеки України. Довгі роки Росія будувала наратив про «спільну колиску» та «єдину Русь», яка нібито природно тяжіє до Москви. Наукове спростування таких тверджень є елементом ширшої стратегії деколонізації українського історичного простору.
Музеї, як місця, де мільйони людей формують своє уявлення про минуле, відіграють у цьому процесі ключову роль. Чотири раунди круглого столу, проведені в 2025–2026 роках, надали практичні інструменти для музейних працівників: як говорити про Русь так, щоб це було зрозуміло нефахівцям, переконливо й науково точно.
Для киян цей проєкт має також локальне значення: саме Київ був центром Давньої Русі, і тут зосереджені ключові пам’ятки тієї доби — від Софійського собору до Золотих воріт. Усвідомлення того, як ця спадщина трансформувалася в українській традиції протягом століть, допомагає зрозуміти глибину й безперервність української державницької та культурної ідентичності.
Раніше ми писали
Раніше ми розповідали про дослідження стародавньої фрески у «Софії Київській», де науковці оприлюднили результати вивчення розпису часів Русі. Також були матеріали про Тиждень Пилипа Орлика у Києві — серію публічних дискусій про українську державницьку спадщину та її сучасне значення. У лютому місія ЮНЕСКО обстежила Софію Київську та Лавру — об’єкти Світової спадщини, пов’язані з епохою Давньої Русі.
Створено за матеріалами: kyiv.news