Ексклюзив
Вони вступали на територію регіону впевнено — мали план захопити столицю за три дні, готували парадну форму для Хрещатика й демонстрували бронетехніку як символ швидкої перемоги. Натомість зустріли опір, який зруйнував їхній сценарій. Перед відступом вони залишили по собі інше — масові поховання, вулиці, усіяні тілами, і зламані людські долі, що вже ніколи не відновляться.
Минуло чотири роки. Сьогодні регіон відновлюється: люди працюють, повертається відчуття безпеки. Але війна триває, і ті злочини, що тут відбулися, потребують не лише моральної, а й юридичної відповіді.
Журналісти поспілкувалися із заступником Голови Національної поліції України — начальником кримінальної поліції Андрієм Нєбитовим про те, як змінилось сприйняття війни за ці роки, що побачили правоохоронці після деокупації, як фіксують тисячі воєнних злочинів і чи можна притягнути до відповідальності винних.
Від переосмислення до запаху смерті: що насправді залишили по собі «визволителі»
– Як змінилося ваше особисте сприйняття подій 2022 року за ці чотири роки — від емоцій до осмислення?
– Як і в більшості українців, у нас змінились пріоритети та цінності. По-іншому відчуваєш ціну людського життя й свободи. Ми побачили, наскільки вразливою може бути безпека, але разом з тим — наскільки міцними стаємо, коли об’єднані. Єдність військових, поліцейських і цивільних дозволила звільнити регіон.
Саме тому сьогодні ворожа пропаганда намагається посіяти розбрат і послабити наші позиції. Вони зацікавлені в наших внутрішніх розбіжностях.
Ці події також дали потужний імпульс — працювати більше, будувати сильну й захищену державу. Бо сильних не атакують. І ми самі відповідальні за власну безпеку.
– Коли ви згадуєте Бучу, Ірпінь, Гостомель — що перш за все постає перед очима?
– Перш за все — запах. Повітря, наповнене сумішшю бетону, пороху й крові. І — скрізь навколо — тіла. Людей, вбитих кулями та уламками, розстріляних у потилицю, закатованих. Дехто був знайдений у частинах. Декого збирали докупи й підпалювали, щоб приховати сліди. Окупанти вбивали без причини — ніби стріляли в тирі: на вулицях, у будинках, в авто. Цілими сім’ями, коли вони намагалися врятуватися.
Коли ми встановлювали особи загиблих, відчувалося й інше: це були звичайні люди — слюсарі, техніки, підприємці. Ті, хто не мав стосунку до військових чи оборони.
Окупанти викрадали людей прямо з домівок. Нашого колишнього співробітника карного розшуку — пенсіонера — забрали з подвір’я, вивезли в лісосмугу, де стояли їхні позиції, і невідомо за що жорстоко катували. Згодом ми ексгумували його тіло.
У Бучі зафіксовано найбільше масове поховання за час окупації — 116 тіл, понад 70 з яких мали ознаки насильницької смерті. Ці тіла збирали працівники моргу, що знаходили убитих прямо на вулицях. Він згадував, що росіяни іноді вбивали перехожих просто заради розваги.
Збережені тіла стали критичним доказовим матеріалом для слідства. Це дозволило дослідити обставини смерті й пізніше притягнути винних до відповідальності.
Загалом на деокупованих територіях виявлено 1 385 тіл. Невпізнаними залишаються 153 людини. Ці числа не остаточні: є зниклі безвісти — їхній пошук триває. На момент деокупації їх було 745, станом на сьогодні — 265.
Під свист куль — рятували, ховали, трималися: у чому була справжня сила регіону
– Що допомагало людям вистояти у найскладніші дні і в чому, на вашу думку, полягає їхня головна сила?
– Сильний ресурс — це людяність і небайдужість. Коли навіть у страху люди не можуть залишитись осторонь. Вони допомагали одне одному, ризикували життям.
Пам’ятаю випадок у Гавронщині. Відвага одного місцевого врятувала людей. Коли російський БТР розстріляв цивільне авто з надписом «ДІТИ», попри білі стрічки й наявність малечі, чоловік не лишився осторонь.
Під свист куль він підбіг до розтрощеного авто. З п’яти пасажирів — серед них діти 1,5 та 14 років — вижив лише водій. Ризикуючи своїм життям, чоловік витягнув пораненого, прихистив у себе, надав першу допомогу, а потім поховав загиблих — членів своєї родини та сусідів. Його свідчення допомогли задокументувати воєнний злочин.
– Що дало вам і колегам сили не зламатися?
– Усвідомлення, що ми потрібні людям, і постійна дія. Поліція вийшла за межі звичних обов’язків: наші спецпідрозділи — КОРД і поліцейські особливого призначення — брали участь у боях у різних районах. Зведений загін Нацполіції «Сафарі» разом із ЗСУ визволяв Ірпінь і брав участь у бойових операціях.
Поліція, яка звично опікується превенцією, займалась доставкою гуманітарної допомоги, супроводом військових і евакуаційних коридорів, забезпеченням правопорядку. Кримінальна поліція збирала розвідувальні дані про розташування ворожої техніки. Усі ці відомості передавались штабам для швидкого реагування. Слідчі документували воєнні злочини.
Через п’ять днів після звільнення регіону поліція повернулася в міста й села. Одним із головних викликів був інформаційний вакуум, тому ми розгорнули точки зв’язку через Starlink.
Для людей це стало порятунком — вони приходили до поліції не лише за допомогою, а й щоб повідомити рідним: «Я живий». Багато хто плакав від радості й обіймався.
Тисячі злочинів і сотні історій смерті: що відкрили слідчі після деокупації
– Скільки воєнних злочинів вже задокументовано і що це свідчить про масштаб трагедії?
– З 2022 року слідчі задокументували 33 184 кримінальні правопорушення, скоєні проти основ національної безпеки України та проти миру, безпеки людства й міжнародного правопорядку. З них понад 32 415 — це провадження за статтею про воєнні злочини. Ці цифри говорять самі за себе: вбивства цивільних, катування, обстріли цивільних об’єктів були не поодинокими випадками, а системною практикою ворога.
Окремо Головне слідче управління розслідує так звану «Бучанську справу» — масштабне провадження щодо воєнних злочинів у місті. У межах цієї справи встановлюють обставини загибелі 358 людей. Аналіз тілесних ушкоджень показує:
- 152 людини загинули від вогнепальних поранень;
- 36 — через мінно-вибухові травми;
- 25 — від дії високих температур (фактично були спалені);
- 56 — природні смерті;
- 89 — інші випадки (травми, невстановлена причина смерті через руйнівні процеси, переохолодження тощо).
Також встановлено факт створення братської могили на території церкви Святого апостола Андрія Первозванного, де виявлено 116 тіл.
У межах розслідування вже проведено понад 1 400 допитів свідків і потерпілих, близько 200 слідчих експериментів, 500 оглядів, 400 впізнань за фотознімками та 8 ексгумацій. Розкрито 84 вбивства. Ідентифіковано 352 загиблих, їхні тіла передано родинам для поховання.
Загалом за злочини в Бучі вже повідомлено про підозру 97 військовослужбовцям рф, серед яких — 10 командирів.
– Які справи особливо відображають жорстокість окупантів?
– Майже кожне провадження демонструє крайню жорстокість. Коли таких випадків сотні — неможливо виділити лише одну справу. За кожним епізодом стоїть окрема трагедія.
Вражає не лише масштаб звірств, а й їхня безжальність і легкість, з якою вони вчинялися. Наприклад, 6 березня в Бучі російський військовий поранив місцевого чоловіка в ногу. Він вижив і згодом був евакуйований — бо лишався в місті, щоб доглядати за матір’ю з деменцією. Після його евакуації жінку знайшли обгорілою в сараї. Що відчував цей чоловік, знаючи, що його мати залишилася без допомоги?
Цьому військовому рф повідомлено про підозру, справа розглядається в суді. За нашими даними, цей підозрюваний був ліквідований у серпні минулого року.
Інші випадки — коли окупанти винищували мешканців цілими вулицями. На вулиці Івана Франка в Бучі у семи сусідніх будинках усі мешканці були вбиті. Частину тіл спалили, здебільшого це були люди похилого віку.
Наші слідчі встановили шістьох військовослужбовців 234-го десантно-штурмового полку, причетних до цих злочинів, включно з командиром. Більшість проваджень уже передано до суду.
Пам’ятаю і розстріл цивільних, що евакуювалися з Ірпеня 6 березня на маршрут у напрямку Стоянки: автомобілі з білими стрічками та надписами «Діти», «Люди» не зупинили агресорів. Засідка — і вогонь. Шестеро загиблих, десятеро поранених.
Або розпорядження розстрілювати всіх, хто заходив у район перехрестя вулиць Яблунської та Вокзальної в Бучі. Понад 20 загиблих, серед них 12-річна дівчинка. Розстріли тривали п’ять днів. Цинічно, безжально і зі свідомим розумінням, що це цивільні. На жаль, такі епізоди можна перелічувати довго. Мені важко уявити, що може відчувати істота, здатна на такі дії.
– Наскільки реально притягнути до відповідальності конкретних військових і командирів?
– Ми робимо все можливе, щоб кожен злочин був ретельно розслідуваний: збираємо докази, проводимо їх системний аналіз і порівняння. Перший етап — встановлення безпосередніх виконавців.
Далі ми піднімаємося на наступні рівні: притягнення командирів середньої ланки — від командирів взводів до батальйонів; і третій рівень — оцінка дій вищого командування: командирів полків, дивізій та тих, хто приймав рішення на рівні управління військами.
Більшість справ нині розглядається заочно — за процедурою in absentia. Але наша мета не обмежується заочними вироками, які можна було б просто покласти на полицю. Це лише початок довгого шляху до відновлення справедливості.
Ключове питання — міжнародний розшук. Ми співпрацюємо з Інтерполом, проте у випадках із громадянами рф ця співпраця не завжди дає очікуваний результат. Тому ми розвиваємо прямі контакти з партнерами і посилюємо горизонтальну взаємодію, щоб забезпечити реальне переслідування воєнних злочинців.
Пам’ятати — означає не дати стерти правду
– Що для вас означає «зберегти пам’ять» — для себе, для людей, для історії?
– Пам’ять про цю трагедію — частина мене. Вона щодня нагадує, за що ми боремося і яку ціну вже заплатили. Це не лише про минуле — це відповідальність: не дозволити забути і не допустити викривлення правди.
Ворожа пропаганда не зупиняється, тож ми маємо постійно пам’ятати, на що здатен так званий «братський народ».
Між стабільністю і новими загрозами: як живе регіон через чотири роки після звільнення
– Четвертий рік після деокупації: як ви оцінюєте нинішню безпекову ситуацію і чи вдалося повернути відчуття захищеності мешканцям?
– Сьогодні ситуація контрольована і відносно стабільна. Безпеку ми розбудовуємо з урахуванням пережитого досвіду та нових викликів, зокрема терактів, що здійснюються на замовлення російських спецслужб.
Відновлено зруйновані відділення поліції, зокрема в Бородянці. Також зведено сучасний кінологічний центр за підтримки Фонду Говарда Баффета. Це не лише інфраструктура — це повернення відчуття безпеки у громадах, що пережили окупацію.
– Які головні виклики для поліції залишаються актуальними після окупації — у контексті воєнних злочинів, криміногенної ситуації та роботи з травмованими громадами?
– Головні виклики — постійні атаки на житлові будинки й цивільну інфраструктуру, теракти й диверсії, організовані спецслужбами ворога, а також незаконний обіг зброї.
Регіон пережив те, що неможливо стерти ні часом, ні відбудовою. Тут знають ціну кожного клаптика землі — бо її відвойовували життями. І знають ціну правди — бо бачили її на власні очі. Досі пам’ятають кожне місце, де лежали тіла. Кожну історію, яку вже нікому розповісти. І доки ворог намагатиметься заперечити чи розмити факти — слідчі знаходять нові докази, родини чекають на імена, а пам’ять не дозволяє робити вигляд, що нічого не було. Ця історія ще не завершена. Поки не названі всі винні й не прозвучали всі вироки — тиша після пострілів залишається напруженою. І ця тиша буде порушена.
Фото: Андрій Нєбитов
Створено за матеріалами: kyivschina24.com