Ексклюзив
У серпні 1991 року Україна здійснила крок, до якого нація йшла кілька десятиліть. Ще напередодні 24 серпня ніхто не наважувався прогнозувати долю держави. Проте саме того дня Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України, і історія розвернулася в інший бік.
З нагоди річниці цієї події варто послухати очевидця тих подій зсередини. Ми поговорили з Іваном Зайцем — народним депутатом України першого скликання, який особисто брав участь у проголошенні незалежності.
Як виглядав той день з середини сесійної залі, і чому незалежність стала не подарунком історії, а результатом тривалої боротьби — про це розповідає людина, яка на власні очі бачила народження української держави.
— Українську незалежність часто подають як наслідок розпаду СРСР. Ви наполягаєте на протилежному: саме незалежність України стала однією з причин його ліквідації. На чому базується таке твердження?
— Радянський Союз сам собою не розпався б — він просто змінив би форму, як царська Росія колись перетворилася на комуністичну імперію. Це Україна зруйнувала СРСР.
Подивіться на хронологію подій.
24 серпня Верховна Рада ухвалює Акт проголошення незалежності — СРСР ще формально існує. У вересні визнають незалежність країн Балтії — СРСР знову начебто існує.
1 грудня на референдумі 28,8 мільйона українців підтверджують Акт і стають творцями власної держави.
5 грудня Верховна Рада прямо заявляє у зверненні до народів світу, що Договір 1922 року про утворення СРСР для України вже не діє.
І лише після цього, 8 грудня у Біловезькій пущі, підписують документ про ліквідацію СРСР як геополітичної реальності.
Теза про те, що спочатку розпався СРСР, а вже потім народилася Україна — не просто помилкова, а й шкідлива. Саме Україна вирвалася із союзного простору і поховала імперію.
— Часто чуємо російські наративи про те, що незалежність нам просто «впала з неба» чи хтось нам її подарував. Як було насправді?
— Ми відкидаємо російські імперські концепції про те, що Українську державу хтось подарував — чи Ленін, чи Єльцин. Відкидаємо і міф, ніби української державності не існує взагалі, а держава з’явилася через змову купки політиків.
Насправді вона постала з волі всього народу.
Українська держава — це геополітичне явище поза межами можливого. Ніхто не давав нам дозволу її створювати. Ніхто не допомагав. Навпаки, нам постійно обмежували можливості.
Але наш народ спромігся в умовах неможливого створити власну державу.
Рушійною силою цього процесу на межі 1980-х і 1990-х став Народний Рух України. Він дав суспільству ідею власної держави національного типу, демократії та повернення до Європи. Через участь у владі ідею незалежності ми привели у владні кабінети, а Декларація про державний суверенітет стала одним із ключових поворотів на цьому шляху.
Сучасна Українська держава творилася мирним шляхом, але її постання все одно вимагало повної мобілізації сил нації, колосальної творчої роботи та твердості духу найкращих її представників.
— Що дало Україні можливість у 1991 році скористатися цим історичним моментом?
— Тоді імперська система розкололася на два табори — Горбачова і Єльцина. Обидва вони залишалися імперцями, але по-різному бачили збереження імперії. Горбачов хотів «підмарафетити» СРСР, а Єльцин прагнув перетягнути владу на Росію і знову «збирати землі».
20 серпня у Москві планували підписати новий Союзний договір. Але український парламент ще 27 червня відклав його розгляд, розуміючи: без України жодного Союзу не буде.
Коли ці два табори зіткнулися у боротьбі, виникло вікно історичних можливостей проголосувати за незалежність. І на честь мого покоління та тодішніх українських політиків, ми цю нагоду не змарнували. Ми проголосували за незалежність України і створили самостійну українську державу.
— Ви входили до тих, хто 24 серпня працював над остаточним текстом Акта. Про що саме точилися суперечки з комуністичною більшістю?
— Головні суперечки точилися навколо назви держави та преамбули самого Акта проголошення незалежності. Від опозиції працювали ми з Дмитром Павличком, від комуністів — Олександр Мороз та інші.
Комуністи пропонували штучні інституційні назви на кшталт КНДР. Ми ж наполягли прибрати будь-яку прив’язку до УРСР і закріпили просту й чисту назву — «Україна».
Коли дійшли до преамбули Акта, комуністи одразу зачепилися за фразу «виражаючи волю народу…» і влаштували демарш: «Звідки ви знаєте волю народу? Яка може бути воля народу, якщо не було референдуму?». Ми відповідали, що ця воля виражалася у боротьбі за Україну впродовж усього ХХ століття. Була і збройна боротьба. На цій дорозі до нашої державності полягли цілі покоління українських патріотів. Наш шлях до незалежності рясно политий кров’ю українців. Ми згадували розстріляне відродження і всі ті покоління, які боролися за Україну, за її державність. Це все стало вираженням волі українського народу. Тому ми наголошували: не можна казати, що воля народу з’явилася лише в цю миттєвість. Вона формувалася протягом усього ХХ століття — через боротьбу, через жертви, через прагнення мати свою державу.
Щоб зламати цей опір, Дмитро Павличко запропонував пов’язати проголошення незалежності з небезпекою, яка нависла над Україною у разі перемоги ДКНС. Я як представник опозиції почав заперечувати, що ми не можемо так писати, бо це ігнорує волю народу і прив’язує події до ДКНС. Тоді Дмитро Васильович кинув мені листок паперу і сказав: «Пиши, як ти хочеш». Я своєю рукою написав замість «смертельної небезпеки» — «надзвичайної небезпеки». Але потім подумав, що не варто рухатися у цьому напрямку. Я віддав листок назад і сказав, що це політична помилка, і хай вирішує більшість. Я не став нав’язувати цю тезу. У результаті залишилося формулювання про смертельну небезпеку.
— Які ще формулювання в Акті були для вас особисто принциповими?
— Ми виправили тезу про те, що територія України є неподільною і недоторканною. Спочатку було записано «цілісною і недоторканною», але на мою пропозицію змінили на «неподільною і недоторканною».
— Окремою сторінкою 24 серпня стала поява національного стяга в сесійній залі. Як саме синьо-жовтий прапор став офіційним символом парламенту?
— Прапор до сесійної зали Верховної Ради заносили двічі. Уперше — 1 жовтня 1990 року, напередодні студентського голодування. Тоді ми, народні депутати, вийшли, взяли прапор і занесли його в залу. На нас накинулися представники комуністичної більшості. Я, зокрема, штовхався з депутатом Коваленком. Наше протистояння закінчилося практично нічиєю.
Після цього Іван Степанович Плющ зійшов із президії, забрав прапор і відніс його до секретаріату.
А вдруге прапор занесли вже 24 серпня 1991 року, після ухвалення Акта проголошення незалежності та постанов на його розвиток. Того дня Роман Лубківський запропонував внести до зали великий прапор, який люди цілий день тримали перед Верховною Радою, скандуючи: «Незалежність!».
Я запропонував не просто внести його до зали, а піднести над куполом Верховної Ради. І 4 вересня 1991 року синьо-жовтий стяг уперше офіційно піднесли над куполом парламенту.
— Чому виникла ідея провести референдум 1 грудня? Чи існував острах, що Москва може якось скасувати рішення парламенту?
— Остраху перед Москвою не було. Ідея референдуму виникла з інших міркувань. Її автором став Ігор Рафаїлович Юхновський.
У своїй співдоповіді як лідер Народної Ради він наголосив, що референдум — це шлях побудови держави всім народом.
Успішний референдум мав відразу посилити наші позиції у міжнародному визнанні України.
Юхновський пам’ятав досвід Української Народної Республіки. Вона зазнала поразки не тільки через відсутність єдності між політичними силами, а й через брак міжнародної підтримки.
Тому він запропонував творити нашу державу через референдум. Так воно й сталося: творцями української держави стали 28,8 мільйона людей, які підтримали Акт проголошення незалежності України.
— Ядерний геополітичний статус України на початку 90-х був потужним козирем. Чому Україна поступилася цим активом під Будапештський меморандум замість вигідних гарантій безпеки?
— На той момент моя думка полягала в тому, що не було умов зберегти ядерну зброю в Україні. На нас навалилися дві глобальні сили — Радянський Союз, фактично Російська комуністична імперія, та Сполучені Штати Америки.
Саме ці дві сили вибудовували тодішню архітектуру безпеки, і їхня співпраця ґрунтувалася на бажанні зберегти монополію на ядерну зброю. Другий фактор — громадська думка. Після Чорнобиля люди страшенно боялися всього, що пов’язане з ядерною зброєю. Москва через контрольовану нею інформацію поширювала міфи про те, що ядерна зброя в руках українців — це світовий армагедон. Тому доводилося вибирати: або державність, або ядерна зброя. Демократичні сили тоді поставили на створення власної держави.
У чому полягала злочинна помилка влади? Треба було оцінити цей актив. Мова йде приблизно про 1,5 мільярда доларів. Цей актив треба було продати максимально вигідно для України. Не орієнтуватися в цьому питанні на Росію, як тоді робила влада, а довіряти Заходу. Захід у певні моменти натякав на можливість домовленостей із американцями, на вступ до НАТО. Але тодішня владна еліта на дух не сприймала саму ідею НАТО, і ця можливість закрилася. Не варто було передавати Росії боєголовки. Їх можна було розбирати тут, в Україні, і використовувати отримані матеріали в мирних цілях. Тому вважаю, що ми дуже легко, навіть собі на шкоду, позбулися величезного активу. Підписання Будапештського меморандуму — це безвідповідальність влади.
— Як події 1991 року пов’язані з нинішньою війною проти Росії?
— Зв’язок прямий. Росія не мириться з існуванням незалежної України, адже без нас вона не здатна бути імперією.
Їхня ідеологія — це рашизм. Це тоталітарна ідеологія знищення, яка сформувалася раніше за фашизм і нацизм і є гіршою за них. Для нас це війна за виживання нації та війна цивілізації проти варварства.
— Що нам необхідно усвідомити зараз для збереження нашої держави?
— Перший урок — зрозуміти, що держава є основною національною цінністю. Нам потрібно тримати державу як зеніт. Саме через відсутність держави у ХХ столітті перед українцями виникла загроза депопуляції — перестати існувати не лише як соціальна та національна, а навіть як біологічна спільнота. Держава — це не влада. Влада — лише частина держави. Ти воюєш не за владу, ти воюєш за державу. Тому кожен громадянин має відповідально ставитися до формування влади й обирати найкращу владу. Політична діяльність, як казав Любомир Гузар, — одна з найкращих форм людської діяльності, якщо людина професійно підготовлена, моральна і патріотична.
Другий урок — здатність різних політичних сил домовлятися. Коли ми творили свою державу, у Верховній Раді сиділи різні сили, діаметрально протилежні за ідеологією, розумінням України, минулого та майбутнього. Але ми знайшли спосіб об’єднатися для ухвалення рішень, які привели до створення української держави. Це видно на прикладі Декларації про державний суверенітет України, Акта проголошення незалежності, референдуму. Ми змогли піднятися над особистими та політичними розбіжностями і створити українську державу. Сьогодні нам так само потрібно користуватися цим прикладом.
Також вже треба думати про те, як відновлювати Україну після війни. Це не тільки дороги, будинки та матеріальна інфраструктура. Потрібно створити інфраструктуру духовно-культурного відродження України: приміщення для шкільного навчання, музеїв, архівів, книжкові магазини, інституційну базу для розвитку української культури. Надважливою є українська мова. Це найпотужніший чинник нації та державотворення. Ми також повинні поважати українського воїна. Сьогодні українські воїни — наші рятівники, рятівники кожного з нас.
Фото: з відкритих джерел
Створено за матеріалами: kyivschina24.com
