Зміст:
Яким був первісний будинок і за що його цінували кияни
Спочатку це була одноповерхова цегляна споруда, зведена у 1882 році на замовлення міщанки Ф. Фатєєвої. Через чотирнадцять років — у 1896 році — за проектом архітектора О. Шварценберґа для нової власниці надбудували другий поверх.
Фасад виконали в популярному тоді неоготичному стилі: два вертикальні акценти зі стрілчастими вікнами та фігурними аттиками у завершенні. Первісно будівля мала Г-подібний план із розвиненими тильними ризалітами, проте згодом її форма ускладнилася і стала близькою до прямокутної.
Мешканці міста знали цей будинок як «будинок із виноградом» через поліхромні ліпні оздоби у вигляді грон винограду на фасаді. Цей декоративний мотив став впізнаваною візитівкою споруди й вирізняв її серед київських прибуткових будинків кінця XIX століття, надаючи їй особливого характеру.
Яку роль будинок відіграв в українській культурі
У 1913–1914 роках у квартирі №3 розміщувалось правління Товариства українських кооператорів «Наша кооперація». Це підкреслює суспільне значення будівлі — у період активізації кооперативного руху в Україні такі осередки відігравали важливу роль у економічній самоорганізації.
Вулиця Саксаганського загалом є однією з найцікавіших у Києві та відтворює архітектурні тенденції кінця XIX — початку XX століття. Тут мешкали видатні діячі культури, зокрема актор і режисер Панас Саксаганський, на честь якого й названо вулицю.
Як будинок поступово знищували — і чому не зупинили
Знищення споруди відбувалося поступово й із порушенням норм збереження архітектурної спадщини. У 1978 році праву частину фасаду було обрушено, а згодом відновлено вже без автентичного декору та балкона. Цю втрату не використали як привід до системних змін у підходах до охорони пам’яток.
На початку 2000-х будівлю обклали пінопластом та надбудували мансарду, що остаточно спотворило її первісний образ. У 2010 році пам’ятку повністю розібрали нібито для ремонту — без публічного обговорення та всупереч принципам збереження спадщини. На місці оригіналу збудували нову споруду, форми якої лише віддалено нагадують втрачений будинок.
Цей приклад відображає ширшу проблему: за останні два десятиліття в Києві було втрачено багато історичних споруд через недбале ставлення власників або цілеспрямоване знесення задля звільнення ділянок під нову забудову. Часто господарям вигідніше сплатити штраф, ніж вкладати кошти в реставрацію.
Чому «макети» замість реставрації — це норма, а не виняток
У місті набуває поширення так звана псевдоісторична архітектура: нові будинки наслідують зовнішні форми втрачених споруд, але не відтворюють автентичних матеріалів, пропорцій чи духу оригіналу.
Така практика суперечить міжнародним стандартам охорони спадщини, зокрема Венеційській хартії, яка наголошує на тому, що нові додатки мають чітко відрізнятися від автентичних елементів, а не маскуватися під них. Місто, яке бережно ставиться до своєї ідентичності, повинне ретельно зберігати історичну спадщину та обережно підходити до нового будівництва.
Ще одна проблема — обмежені ресурси та повноваження Департаменту охорони культурної спадщини КМДА, тоді як у Києві налічуються сотні, можливо тисячі, об’єктів, які потребують дослідження та охорони. Поки тривають бюрократичні процедури, забудовники встигають знести будівлю за будівлею. І щоразу місто втрачає не лише цеглу та вапняк, а й фрагменти колективної пам’яті й ідентичності.
Раніше ми писали
Саксаганського, 83 — не поодинокий випадок. На Подолі під час війни продовжують руйнувати історичні споруди попри мораторій на знесення — зокрема були зруйновані поліцейська дільниця 1902 року та флігелі садиби купця Носача 1899 року.
Пам’яткоохоронці вже подали звернення до прокуратури: активісти та депутатка Київради вимагають припинити знесення на вулиці Кирилівській. За даними керівника заповідника «Стародавній Київ», чверть Подолу перебуває в занедбаному стані — система захисту фактично не працює.
Створено за матеріалами: kyiv.news