Ретроспективний кіновечір у Києві — поетичне студентське кіно 60–70-х

Головний фільм вечора: «Сьогодні – кожного дня»

«Сьогодні – кожного дня» (1966) режисера Володимира Савельєва було створено на замовлення студії закордонного обміну Центрального телебачення СРСР. Картина відтворює будні артистів Київського державного академічного театру опери та балету імені Тараса Шевченка.

У фільмі щоденні балетні репетиції поступово перетворюються на майже військову муштру, яка завершується виступом на сцені. Серед виконавців особливо вирізняється образ 26‑річної української балерини Елеонори Стебляк.

Саме її режисер Юрій Лисенко спочатку обирав на роль Лесі Українки для біографічної стрічки, присвяченої 100‑річчю від народження письменниці. Проте згодом і режисера, і виконавицю замінили — фільм «Іду до тебе» (1971) зняв Микола Мащенко, а роль Лесі виконала акторка Алла Демиденко.

Дипломна робота майстра операторської школи

Існує твердження, ніби кінопроби до «Київських фресок» (1966) Сергія Параджанова стали дипломною роботою оператора Олександра Антипенка. Насправді дипломною роботою, з якою виходив у світ представник української операторської школи, була стрічка «Сьогодні – кожного дня».

Фільм змонтували з відзнятих проб, які Параджанов упорядкував у короткометражну форму. Саме ці кадри, попри цензурні обмеження, збереглися завдяки їхньому статусу дипломної роботи.

П’ять фільмів — п’ять історій

Програма студентського поетичного кіно об’єднує п’ять робіт 1966–1972 років. Кожна стрічка по-своєму розвивала поетичну манеру того часу та продовжувала традиції викладачів, які вели курси в університетах.

За кожним із фільмів стоїть окрема історія відкриття. Більшість із них стали справжнім перевідкриттям 2025 року: їх відсканувала Кінолабораторія Довженко‑Центру, і глядачі зможуть побачити ці стрічки вперше у нових, високоякісних копіях.

Чому це важливо знати

Довженко‑Центр оголосив 2025 рік роком поетичного кіно та проводить широке дослідження цього явища в українській кінематографії. Покази студентських робіт ілюструють, як формувалася поетична манера в національному кінематографі, яка згодом стала своєрідною візитівкою цілого покоління режисерів. Для мешканців Києва це рідкісна нагода побачити фільми, які десятиліттями залишалися поза увагою широкої аудиторії через цензуру або технічний стан плівок. Відреставровані копії відкривають спадщину українського кіно 1960‑х–1970‑х років у новому світлі.