Зміст:
На стінах кабінету висіли дитячі роботи учнів художніх шкіл Києва — не парадні полотна й не офіційні презенти, а саме малюнки дітей.
Мені пропонують чай: чорний, зелений, ромашковий — я уточнюю, чи справді є ромашковий. Виявляється, немає, натомість пропонують трав’яний.
Вмикають рекордер.
І розмова майже одразу відходить від теми кабінетів і звітів — вона пірнає в спогади про Оболонь, Аскольдову могилу, археологічні розкопки, старий Київ, театри, бібліотеки й життя міста.
Київ дитинства: Аскольдова могила, Гончарі-Кожум’яки й Оболонь у піску
О.К.: Яким був Київ вашого дитинства?
С.А.: Пам’ятаю один епізод із дитинства. Мені було, напевно, десь шість років — і половина двору раптом зникла. Батьки в паніці бігали, шукали дітей. Ближче до вечора всі повернулися групою, і батьки стояли на подвір’ї з різними «засобами виховання» в руках. Найцікавіше те, що ніхто не отримав покарання.
О.К.: І що ж сталося?
С.А.: Я тоді, малий, організував «банду» — дев’ять хлопчаків від п’яти до дев’яти років — і вирішив повезти всіх дивитися Аскольдову могилу. Мене завжди тягнуло до досліджень: я добре запам’ятовував, як виглядає місце й який транспорт туди їздить. Пам’ятав, що до могили можна доїхати двома автобусами — от я й повів компанію.
Коли став підлітком, років шістнадцять–сімнадцять, друзі й я любили просто приїхати до центру й посидіти в тихих місцях. Одне з таких — Гончарі-Кожум’яки. Тоді там майже нічого не було, місцевість називали «мертвим містом»: кілька будівель і пожежна вишка. Попри те, що поряд дорога, там завжди панувала тиша. Ми сиділи годинами, говорили або просто нишпорили по схилах — це залишилося в пам’яті як наша маленька історія.
О.К.: Як ви туди добиралися?
С.А.: Либо автобусом до Хрещатика й далі пішки, або до Поштової площі і фунікулером нагору, інколи на велосипедах. Я тоді жив на Оболоні.
О.К.: Якою була Оболонь тоді?
С.А.: Вона лише зводилася. Пам’ятаю період до станції «Мінська», коли асфальт закінчувався і починалася ґрунтівка. Район «Героїв Дніпра» фактично був пустирем і будмайданчиками. Там, де нині кінцева метро, дорога робила петлю й повертала назад.
Всюди був пісок — суцільна пустеля з колючками. Запам’яталась бетонна дамба вздовж затоки, бетонні плити, куди ми їздили на велосипедах. Там, де нині стоїть церква на набережній і в бік північного моста, тоді майже нічого не було — територія аж до мосту була суцільним пустирем. З забудови тоді були лише пологовий будинок, станція юних техніків і Інститут гідробіології НАН України.
Школа й університет: від алгебри до музейної справи
О.К.: Які шкільні предмети вам подобалися?
С.А.: Може прозвучить дивно, але я завжди тягнувся до історії, алгебри й фізики. Математична вчителька часто називала мене «лінтям» — казала, що я можу більше, а лінуюсь — і за це інколи ставила трійки.
О.К.: Чому обрали музейну справу в університеті?
С.А.: Це було швидше випадкове, ніж ретельно сплановане рішення. Я не йшов до цього з якимось чітким планом — так просто вийшло, і я подумав: чому б ні.
О.К.: Але ж у шість років ви вже водили «екскурсії» на Аскольдову могилу.
С.А.: Так, ще в дитинстві любив показувати цікаві місця. Тоді я не думав про Інститут культури чи кар’єру — це прийшло пізніше.
О.К.: Яка була спеціалізація?
С.А.: «Музейна справа та охорона пам’яток історії і культури». Я вступав у час, коли навчальний заклад лише змінював статус — інститут став університетом, потім — національним університетом. Я став свідком цього процесу трансформації.
О.К.: Якою була атмосфера серед студентів?
С.А.: Різною. Пам’ятаю, що на парах студенти іноді курили — у коридорах та на підвіконнях. Згодом правила жорсткішали: за куріння в туалеті чи зневагу до техперсоналу могли відрахувати, навіть якщо ти на контракті. Це був період, коли прийшло нове керівництво, і інституція почала змінюватися.
О.К.: Це пов’язано з тим, що змінилось керівництво?
С.А.: Так, зміни відбулись у середині 1990-х, коли з’явився новий ректор, і почались відповідні трансформації.
Археологічна практика: земля не бреше
О.К.: Чи була у вас археологічна практика?
С.А.: Так. Ми проводили розкопки в селі Колонщина — там було поселення періоду Київської Русі.
О.К.: Розкажіть, як виглядає археологічна практика.
С.А.: Археологія — дуже точна дисципліна. Земля «не бреше»: стратиграфічний зріз розкриває послідовність подій — пожежі, повені, зміни ландшафту — які ніяк не підробиш. Є поняття «материк» — рівень, нижче якого копати вже не має сенсу, бо починається щільна основа, наприклад трамбований пісок з вкрапленнями. Глибина нашарувань дуже різниться: іноді 20–30 см, а іноді — і кілька метрів чи й двадцять метрів. Часто здається, що будинок «провалився», але насправді навколишній ґрунт піднявся.
О.К.: Що найцінніше для археолога?
С.А.: Найпотрібніші — це смітники та вигрібні ями: вони «читаються» дуже чітко. У розрізі видно форму ями, її межі, і можна знайти предмети побуту конкретного періоду. Наприклад, кришка пляшки точно належатиме до той епохи, коли існувала сама пляшка, — за нею можна датувати шар.
О.К.: Були великі скупчення сміття?
С.А.: Здебільшого — ні, це були багато дрібних ям.
О.К.: А як щодо поховань?
С.А.: Тут все залежить від культури: дехто ховав звично, дехто — у катакомбах, а деякі культури практично не мали традиційних поховань. Знайти поховання Трипільської культури — рідкість, це унікально.
О.К.: Що найцікавіше вам довелося знаходити?
С.А.: Одне з найцікавіших відкриттів — повністю збережена гончарна піч доби Київської Русі, де випікали посуд. Вона збереглася від камери розпалювання до печі для посуду, знайдена приблизно на півтора-два метри від поверхні у Вишгороді. Там же знайдено донця з тризубом — була версія, що кераміка виготовлялась для княжого двору. Також під час практики ми знаходили набір інструментів коваля Київської Русі.
Історія, фальсифікації та інформаційна війна
О.К.: Якщо археологи постійно роблять відкриття, чому історія часто подається викривлено і не змінюється на підставі нових фактів?
С.А.: Історія змінюється, але інша проблема — хто й як її подає. Яскравий приклад — риторика Росії про «матір міст руських». Якщо глянути на терміни утворення міст і політичні устрої того часу, картина змінюється. Теза про те, що князь Володимир «їхній» виглядає абсурдно: ніби він з Москви забрів у Київ і там заснував родину, яка потім створила Москву.
Пам’ятаю епізод на засіданні Ради Безпеки ООН, коли наш дипломат згадав про історичні зазіхання Москви на Київ. Російський представник відповів, що тоді Московської держави ще не існувало, отже і зазіхання не могло бути — і саме в цій відповіді проглядається дивна логіка: якщо Москва тоді не була, значить Київ старший.
Фальсифікація виникає, коли хтось привласнює події або переписує літописи під політичні потреби. Науковий підхід з часом зазвичай дає коригування, але популярність науки менша за популізм і видовищні новини. Важливі наукові конференції часто залишаються непоміченими в масмедіа, тоді як скандали й гучні події отримують увагу й формують думку.
О.К.: Чи існують місця, які однозначно підтверджують, що Русь зародилася тут?
С.А.: Це питання давно вивчено археологією — і не лише українськими дослідженнями. Є здебільшого академічні підтвердження, іноді й з боку російських наукових установ. Проблема в іншому: важливішою часто стає «упакування» інформації, і сусідні держави намагаються примусити історію відповідати їхнім міфам.
О.К.: Тобто інформація є, але просувають інше?
С.А.: Так.
Культура як зброя: мистецька експансія та санкції
С.А.: Це стосується й культури. Часто питають: «А чим винен Пушкін чи Чайковський? Адже це мистецтво». Моє ставлення просте: коли культуру використовують як ширму для агресії, вона перетворюється на інструмент впливу — іноді настільки ж руйнівний, як зброя.
Росія інвестує величезні ресурси в просування своєї культури — виставки, гастролі, театральні постановки. Я бачив, як у найкращих європейських локаціях займають позиції саме російські експозиції. Це формує образ країни «з давньою культурою» і допомагає виправдати геополітичні дії в очах аудиторії, яка не завжди бажає глибше аналізувати реальність.
На наших зустрічах із іноземними делегаціями часто питали, чи підтримують вони економічні санкції проти Росії — відповідь була ствердною. Але я запитував: чому не вводять культурних санкцій? Один депутат Бундестагу казав, що треба шукати компроміс. Я навів простий приклад: уявіть сусіда, який спочатку краде з холодильника, потім робить щось набагато гірше, а згодом потискає вам руку й пропонує мир. Чи шукатимете ви компроміс? Він замовк.
Інформаційна присутність — важлива. Якщо ти не пояснюєш свою історію і культуру, це зробить хтось інший. Росія це розуміла і довго вкладала ресурси й у культуру, й у медіа, і в показові події — і це дає ефект.
О.К.: Що має робити Україна?
С.А.: Робити те ж саме, але з меншими ресурсами — оптимально використовуючи наявні можливості. Якщо ми не будемо розповідати про себе, інші зроблять це за нас — і результат може не влаштовувати.
О.К.: Чому багато людей не усвідомлюють цього?
С.А.: Частково це пов’язано з інформаційною монопольною присутністю. Раніше, десь до 2014 року, в закордонних готелях зазвичай були російські телеканали — RT, НТВ та інші. Люди, особливо старшого віку або ті, хто рідко виходить з дому, дивились саме це й сприймали подане як істину. Така тривала експозиція формує уявлення й впливає на вибір електорату.
Історична безграмотність і неминуче каяття
С.А.: Мені дуже імпонувала фраза: той, хто не знає історії свого народу, є історичним безбатченком. Історія не вчить робити, вона вчить, як не робити помилок. Приклади 1929–1936 років у Німеччині демонструють, як масові настрої можуть переродитися в те, за що потім люди каятимуться. Багато людей знали про трагедії в СРСР у 1930-х — але мовчали, боячись за своє життя. Те, що зараз відбувається у північного сусіда, також рано чи пізно призведе до каяття.
Вишгородський заповідник і перший професійний досвід
О.К.: Ви працювали за фахом після навчання?
С.А.: Так. Я прийшов до Вишгородського історико-культурного заповідника у відділ археології.
О.К.: Розкажіть про роботу там.
С.А.: У роботі було багато курйозів і непростих моментів. Місцеві мешканці часто просили оглянути ділянку, а потім підчищали її, щоб приховати черепки чи інші знахідки. Ми навчилися приходити не відразу, а через день-два — і тоді все спливало на поверхню. З часом, коли люди побачили, що ми відкриті й готові співпрацювати, вони почали приносити знахідки в заповідник замість того, щоб ховати їх у себе. Ми завжди наполягали: важливо, щоб ці речі потрапили в експозиції або тимчасові виставки, щоб мешканці бачити, що їхня історія збережена.
О.К.: Скільки ви там пропрацювали?
С.А.: Приблизно півтора року.
О.К.: Чому недовго?
С.А.: Мій професор Сергій Якович Ольговський, на жаль, вже покійний, запропонував мені перейти до Міністерства культури, і так я опинився на держслужбі.
О.К.: Про що була ваша дипломна робота?
С.А.: Тема була пов’язана з Колонщиною — розкопом під час археологічної практики. Багато в чому це заслуга мого викладача Олега Васильовича Філюка, який працював у заповіднику й запросив мене туди.
Міністерство культури та охорона пам’яток
О.К.: Чим ви займалися в Міністерстві культури?
С.А.: Я працював у відділі охорони пам’яток як провідний спеціаліст: курував питання національних історико-культурних заповідників і нормативно-правові акти у сфері охорони культурної спадщини. Лише з 2000 року почалось формування законодавства незалежної України в цій сфері; до того діяли ще радянські нормативи 1976–1982 років. Архітектурна та історико-культурна спадщина довгий час належали різним відомствам — лише 2003 року вдалося їх об’єднати.
О.К.: Що дало це об’єднання?
С.А.: З’явилася структура, яка акумулює інформацію про культурну спадщину й може ухвалювати рішення, сперечаючись з іншими інституціями. Якщо охорона пам’яток і питання забудови перебувають у різних руках, часто перевага віддається негайній реалізації проекту. Наявність окремого органу дозволяє врівноважити інтереси й сказати «ні» там, де це необхідно для збереження контексту пам’ятки.
О.К.: Чи часто доводиться відмовляти?
С.А.: Людський фактор залишається, але законодавство допомагає встановлювати межі — і це суттєво покращило ситуацію.
О.К.: Яка найцікавіша історія з того періоду?
С.А.: Нерідко отримував скарги, коли давав негативні висновки щодо реновацій чи реставрацій із надбудовами. Люди іноді вказували: «А тут ви дозволили», мовляв, подвійні стандарти. Я відповідав, що якби я чогось хотів, не починав би з негативного висновку. Збереження пам’ятки — це не її «консервація в склянці», а збереження разом із середовищем. Без контексту пам’ятка втрачає сенс — тому охоронна зона так само важлива, як і сам об’єкт. За кордоном часто цінують, як зберігають середовище — ми теж маємо прагнути цього, а не закривати на це очі.
Київ: зміни, забудова й архітектурна чехарда
О.К.: Як ви оцінюєте зміни в Києві за роки роботи?
С.А.: Як киянин, який тут народився і виріс, бачу й позитивні зміни, й те, що дратує. Порівняйте Київ початку 2000-х: переповнені смітники, брудні вулиці, занедбані газони навіть на Хрещатику. Сьогодні по всьому місту з’являються доглянуті зелені зони, чистіші вулиці, нові парки. Наприклад, Оболонський острів пережив значну трансформацію — тепер це місце, куди я часто навмисне приїжджаю прогулятися.
О.К.: Що викликає ваше невдоволення?
С.А.: Мене турбує суміш архітектурних стилів у центральній частині — це явище, яке почалося на початку 2000-х і переросло в певну «чехарду». Це не помилка однієї людини, а системна проблема.
Департамент культури: театри, бібліотеки, реформи
О.К.: Чим сьогодні займається департамент культури?
С.А.: Головне завдання місцевого органу — реалізовувати державну політику у сфері культури й створювати умови для розвитку культурних інституцій. Театральна сфера, наприклад, потребує адаптації законодавства: раніше приватних театрів було мало, нині ж приватний сектор нерідко зрівнявся або перевищив державний за якістю і кількістю постановок. Глядач обирає не за формою власності, а за автором, режисером і атмосферою. Водночас державні й комунальні театри важливі як стабільні інституції — їх потрібно зберегти.
Питання підтримки приватного театру стоїть гостро: вони працюють без гарантованих бюджетних виплат на зарплати чи оренду. Тому логічно ставити питання про часткове відшкодування витрат, але нинішнє законодавство це ускладнює. На сьогодні основний інструмент підтримки — гранти, зокрема від Українського культурного фонду, і проєкт «Тисячовесна» — альтернатив майже немає.
О.К.: Які ще напрямки потребують реформ?
С.А.: Бібліотеки потребують трансформації: вони вже не можуть бути лише сховищем книг. Потрібно створювати багатофункціональні простори, як це зробили в Польщі та Скандинавії — читальні зали, майданчики для подій, кінозали, просторі зони для зустрічей громади. Ми почали рух у цьому напрямку з 2017 року: ідею реновації принесли Вероніка Селега та її команда, і ми вивчали польський досвід.
Особливо вразив Люблін, де кожна бібліотека унікальна і відповідає середовищу району. Всередині — аудіозони, трансформовані простори для міні-кінотеатрів, безкоштовний інтернет для дітей, навіть діджейський пульт у бібліотеці поруч зі скейт-парком. Директор, якому було за сімдесят, пояснив це бажанням залишити онукам не речі, а живий досвід — він перевернув уявлення про бібліотеку.
Зусилля команди дали результат: у Києві з’явилося щонайменше шість бібліотек, які пройшли реновацію. Команда Центральної бібліотеки ім. Т. Шевченка для дітей теж постійно шукає нові рішення. На жаль, пандемія і війна сповільнили процес, але попит на оновлені бібліотеки зріс у три–чотири рази — річні показники виконувалися за кілька місяців. Пам’ятаю день перед відкриттям бібліотеки на Нивках: чоловік похилого віку зайшов, подивився навколо і сказав «Дякую», і це було дуже зворушливо.
Інклюзія: «Київ. Культура без обмежень»
О.К.: Які проєкти вас особливо тішать?
С.А.: Перший — проєкт «Київ. Культура без обмежень» 2016–2017 років. До нас прийшли дві мами дітей з аутизмом і попросили, щоб у музеях пояснили, що їхні діти — такі ж, як інші. Я відповів, що разова лекція цього не вирішить — потрібно системно навчати працівників музеїв.
Протягом восьми місяців ми працювали з психологами та тренерами зі США, Ізраїлю та Німеччини, яких знаходили самі батьки. Структурували програму за чотирма напрямками: аутизм, порушення слуху, зору та опорно-рухового апарату. Визначили чотири опорні музеї, і модель почала поширюватися: колеги навчали колег. У результаті в тринадцяти музеях з’явилися програми для дітей з інвалідністю. Особлива подяка Ганні Рудик, заступниці директора Музею Ханенків, яка доклала багато зусиль.
Коли проєкт завершився, дві мами прийшли подякувати: одна розповіла, що дитина з аутизмом прокинулася і спитала «Коли ми підемо до музею?». Це означає, що дитина відчула там безпеку й комфорт, а батьки — довіру. Для мене це безцінно.
Друга історія — навчання жестової мови для 150 працівників культурних установ у партнерстві з Українським товариством глухих: музеї, бібліотеки, мистецькі школи. Ми мусимо навчитись дивитися один одному в очі й ставитися рівноправно — лише тоді суспільство стане справді згуртованим.
Безбар’єрність: театри, ліфти й системний підхід
О.К.: Як просувається тема безбар’єрності?
С.А.: Зміни відбуваються завдяки командній роботі і внутрішньому бажанню людей. Приклад лівобережного театру: якби не ініціатива Олесі Жураківської та її команди, нічого б не відбулося. З’явилися автоматичні двері, доступні санвузли, ліфт до залів — це результат поступової послідовної роботи. Коли дійшли до питання ліфта — знайшли мецената; частково фінансування забезпечив міський бюджет, частково театр зібрав кошти, і бізнес долучився: ПриватБанк виділив близько 4,7 млн гривень. Це приклад, коли ідея об’єднує різні ресурси.
О.К.: Тобто все залежить від ідеї?
С.А.: Ідея важлива, але ще важливі люди, які її втілять. Доступність — не лише про людей з інвалідністю. Це також про літніх батьків, про батьків з дитячими візочками — це про загальний комфорт. Якщо інфраструктури немає, людей не привернеш. Коли говорять «чому немає відвідувачів», треба спитати: «А що для них створено?» Потрібно спершу робити базову інфраструктуру, а вже потім розраховувати на відвідуваність. За п’ять–десять років наслідки сьогоднішніх рішень будуть очевидні.
Робочий день, ідеї й концерт на заході сонця
О.К.: Як проходить ваш робочий день?
С.А.: Його важко описати коротко. Багато документів — я читаю їх усі. Особисті прийоми громадян, листи, питання ремонту в закладах. За правилами передбачено один прийом на тиждень на годину, але я переконаний: якщо людині треба достукатися — це не її проблема, де знайти час. Тому, коли можу, приймаю завжди. До мене приходять і зі скаргами, і з ідеями — серед них є як слабкі, так і дуже цінні.
О.К.: Бралася якась цікава ідея?
С.А.: Так. Молоде крило Національної спілки композиторів України (колектив, який, здається, називається Ансамбль 24) запропонувало провести концерт в амфітеатрі біля Арки свободи на заході сонця. Ми погодилися, і минулого року 30 серпня відбувся чудовий вечір з роялем і струнними інструментами — справді магічна музика. Сподіваюсь, цю традицію вдасться продовжити.
Мистецькі школи: інвестиція у світогляд
О.К.: Чи вважаєте ви, що мистецькі школи втрачають сенс?
С.А.: Понад двадцять тисяч дітей навчається в мистецьких школах. Часто звучить питання: скільки з них потім стануть професійними митцями — хай буде 5% — то навіщо витрачати ресурси? Але мистецька освіта формує світогляд: діти вивчають музичну літературу, історію мистецтва, знайомляться з українськими композиторами, художниками, хореографією — це впливає на їхні цінності. Така освіта зменшує ризик «провулків» у житті: дитина, яка ходить у мистецьку школу, скоріше піде на концерт чи виставу, ніж сидіти на лавці з алкоголем. Це інвестиція в інтелектуальне майбутнє країни.
Мрія: самореалізація для кожного
О.К.: Яка ваша мрія сьогодні?
С.А.: Мрія — створити умови, щоб кожен мешканець Києва мав можливість самореалізуватися. Якщо ми хочемо виховувати толерантність і любов до мистецтва, треба робити ставку на дітей і молодь, але не нав’язувати — варто питати їхню думку. Зараз ми з колегами формуємо опитування в різних групах і працюємо над концепцією розвитку культури в місті для молоді. Щоб «корабель» пришвартувався, спершу потрібно збудувати причал — без цього він просто кружлятиме поруч.
Гіганти для Барселони: Київ на La Mercè
О.К.: Розкажіть про проєкт з гігантами для фестивалю La Mercè у Барселоні.
С.А.: La Mercè — фестиваль на день Барселони, три дні святкувань, де традиційно дефілюють «гіганти» — величезні ляльки. Ми були першими за столітню історію фестивалю, кому дозволили виставити своїх гігантів — княгиню Ольгу й князя Володимира. Спершу ідея викликала скепсис: «А куди ви з вашими гігантами?» Але, показавши ескізи й розповівши історію, ми переконали організаторів. Для нас навіть знайшовся меценат, який оплатив костюми. Коли гіганти вийшли на парад — це спричинило фурор: папараці відстежували доставку, люди фотографувалися біля них, їх ставили перед мерією. Це було у 2023 році: програма була насиченою — виступали Dakh Daughters, Alyona Alyona, Gogol Bordello, і по всій Барселоні були плакати «Kyiv». Для нас це було фантастично.
О.К.: Яке питання я не поставила, а ви б хотіли відповісти?
С.А.: Чи хочу я відпустку? Хочу.
Після розмови я ще раз переглядаю дитячі малюнки на стінах — і саме вони найбільше лишаються в пам’яті.
Київ тримається не лише на великих рішеннях і нових фасадах, а на тих людях, яким небайдуже, яким буде це місто в майбутньому.
Інтерв’ю з Сергієм Анжияком провела Олена Кириченко
16 квітня 2026 року
Створено за матеріалами: kyiv.news