Розкриття загадок найстарішої частини Києва у влозі

Що досліджує автор

Гірка є останком великого Старокиївського пагорба та вважається справжнім історичним центром Києва. У відеоролику автор прогулюється вулицями Володимира Винниченка, Гоголівською та Бульварно-Кудрявською, розповідаючи про комплекс польського університету, Павлівський садок і підземний струмок під цією частиною міста.

Особливу увагу приділено недобудованій дитячій лікарні, занедбаним спорудам, забутому кладовищу та знаменитому Будинку з котами. За звичними фасадами та знайомими вулицями ховається багато цікавого, а спірні питання між забудовниками й захисниками історичної спадщини столиці тривають роками.

Цікаво також дізнатися, як болото у Дніпровському районі перетворилося на житловий масив, тема раніше висвітлена у схожих матеріалах про трансформації київських районів.

Павлівський садок біля підніжжя гірки

Відео про Обсерваторну гірку збігається з темою, яку опрацьовувала редакція: ми підготували матеріал про Павлівський садок і вирішили не публікувати його окремо, а поєднати з розповіддю про ролик.

У самому центрі Києва є місця зі складною і дивовижною історією — на які часто просто не звертають уваги. Павлівський садок — одне з таких місць. Він розташований у кварталі між вулицями Гоголівською, Винниченка та Обсерваторною, біля старту вулиці Павлівської, на честь якої садок і отримав свою назву. Кожен, хто побуває там, побачить його, але мало хто припускає, що цей зелений куточок зберігає багатовікову історію.

Під густими кронами садка проходить межа місцевості, згаданої в документах XVI століття. Навколо простягається квартал з унікальною долею. Саме тут селилася небагата українська інтелігенція. У цьому районі з’явився один з найкращих київських будинків у стилі модерн, а католицький костьол, який мали побудувати поруч, залишився лише на папері. Тут творив етюди Василь Кричевський, а майбутній радянський генсек жив і змушений був втікати після нічного бомбардування. Найцікавішим є пагорб над садком, де майже два століття височіє університетська обсерваторія — місце, що заслуговує на окрему увагу. Більшість дослідників вважає цей пагорб літописною Щекавицею — саме тією горою, де, за легендою, поховали Віщого Олега.

Улоговина на межі Кудрявця

Кудрявець — місцевість, що тягнеться від Львівської площі у напрямку Глибочиці, отримала свою назву від «кудрявих» заростей дерев і чагарників на схилах. Раніше тут протікав однойменний струмок Кудрявець — ліва притока Глибочиці. З південного заходу Кудрявець завершується улоговиною вздовж вулиць Павлівської і Винниченка, саме в цій улоговині розташований нинішній садок.

Історія цих земель сягає набагато глибше за назву. У склад Кудрявця входить Копирів кінець — торговельно-ремісниче передмістя княжої доби. Одна з найперших згадок Кудрявця датується 1559 роком, коли ці землі придбав Михайлівський Золотоверхий монастир. Водночас довідник «Вулиці Києва» фіксує назву «Кудрявець» лише з 1840-х років, тому в старших документах вона могла мати іншу форму. Інтенсивна забудова почалася лише у 1830-40-х роках XIX століття, тоді сформувалися нинішні вулиці.

Слобідка солдатів і гірка астрономів

Південніше улоговини в 1830-х роках виникла Солдатська слобідка — поселення відставних солдатів. Вона займала територію між сьогоднішніми вулицями Січових Стрільців, Обсерваторною і площею Галицькою. До неї також належала кінцева частина вулиці Павлівської.

Вулицю Павлівську проєктували в 1830-х, перша письмова згадка датується 1838 роком. Фактично проклали її у 1850-х, а у 1870-х продовжили до сучасних меж. Забудова була типово окраїнною: низькоповерхові житлові будинки чергувалися з промисловими об’єктами — асфальтовим заводом Суського та ковбасною фабрикою Бульйона.

Фабрика заслуговує на окрему згадку. Її власник — киянин німецького походження з промовистим ім’ям Карл Бульйон — став першим у місті, хто почав промислове виробництво ковбас із застосуванням парового двигуна. Його підприємство заснували 1872 року, а 1880-го він купив ділянку на розі Дмитрівської і Павлівської, тоді ще провулку. Цегляні будівлі, споруджені 1896-го за проєктом архітектора Олександра Кривошеєва, стоять там і досі. Бізнес розвивався серйозно: понад сто працівників, фірмовий магазин і на Хрещатику, а на другому поверсі кутового корпусу знаходилася дев’ятикімнатна квартира господаря.

Після смерті Карла Бульйона у 1906 році керівником фабрики став його син із незвичним ім’ям — Маркс. Навряд чи на честь автора «Капіталу», проте Маркс Карлович керував підприємством не гірше за батька. На Всеросійській виставці 1913 року його фабрика була єдиною серед ковбасних підприємств Києва, що мала власний павільйон. За радянської влади виробництво продовжували під номером 39. У місцевому фольклорі фабрика залишилася в пам’яті через страшилки про «колбасу», яких уникали діти цього району.

Ціни на нерухомість у кварталі стрімко зростали: Павлівська спочатку належала до найбільш скромних вулиць четвертого розряду, а у 1914 році відразу підскочила до першого розряду.

На пагорбі поруч із улоговиною з’явилася наукова установа. У 1841–1845 роках архітектор Вікентій Беретті — той, що зводив червоний корпус університету — побудував тут астрономічну обсерваторію університету Святого Володимира. Місце описали як «пустопорожню землю в передмісті Кудрявця», оточену старим кріпосним валом. Провулок, прокладений поблизу, назвали Обсерваторним — і ця назва збереглася й досі.

Ця вертикальна композиція залишилася і у наш час: обсерваторія височіє на горі, лікарня і садок розташовані нижче. За майже два століття квартал змінився, а рельєф і логіка місця — ні.

Вулиці, що міняли імена: конспект київського століття

Кожна вулиця біля садка пройшла через численні перейменування. Разом вони створюють своєрідний конспект історії Києва ХХ століття.

Гоголівська, утворена між 1838 і 1849 роками, спершу називалася Кадетським провулком. Вона отримала сучасну назву у 1902 році, присвячену 50-річчю з дня смерті Миколи Гоголя. Перед революцією це була «українська вулиця»: квартири тут були найдешевшими в місті, тож селилася здебільшого небагата українська інтелігенція. Будинки були здебільшого з глини і дерева. Центром вулиці був дім №27 — родинне гніздо Дурдуківських, де мешкали педагог Володимир Дурдуківський, академік Сергій Єфремов та родина Грінченків. Михайло Грушевський називав це коло «гоголівцями». Майже всі вони постраждали в 1930-х: Дурдуківського розстріляли, Єфремов помер у тюрмі. Сам будинок давно знищили — хоча дані про дату руйнування розходяться. Архівні фото свідчать, що будівля стояла до 1972 року і, можливо, зруйнована в 1970-х.

Поблизу вулиця Винниченка народилася як Новопавлівська. У радянські часи її перейменували на вулицю Юрія Коцюбинського, а вже в незалежній Україні надали ім’я Володимира Винниченка — письменника і першого голови уряду Центральної Ради.

Найбільш заплутана доля у вулиці Павлівської. У 1939 році її об’єднали з Новопавлівською і перейменували на вулицю Академіка Павлова, на честь Івана Павлова, відомого фізіолога. Проте у 1944 році історичну назву повернули. Таким чином, садок протягом п’яти років офіційно розташовувався на вулиці Павлова. Ця радянська практика перев’язувати старі вулиці до нових імен досі породжує плутанину: досі право уточнювати, хто ж цей Павло, на честь якого названа вулиця.

Квартал двох зниклих храмів

Початок XX століття приніс околицям садка чудову архітектуру — і два храми, які не дожили до наших днів. Проте почнемо з будівлі, що збереглася.

У 1913 році за проєктом мюнхенського архітектора Кольмана збудували лікарню лютеранської громади за адресою Новопавлівська, 9. Вона вважається яскравим прикладом модерну, і її відділяв від вулиці саме садок. Таким чином Павлівський садок від самого початку був частиною лікарняного комплексу — зеленим буфером між палатами та містом. За радянської доби в цій будівлі розташовувалась Лікарня водників. Протягом майже 30 років тут працював академік, терапевт Володимир Іванов, що заснував власну клініку. У 1971 році поруч з’явився Інститут урології й нефрології. Нині ці корпуси належать Університетській клініці медуніверситету.

Поблизу, на Павлівській, 10, у 1916 році збудували дерев’яну греко-католицьку церкву із грушоподібними банями. Вона простояла 18 років, та в 1934-му її зруйнували. На місці храму згодом спорудили будинок райкому партії.

Другому храму кварталу навіть не вдалося постати. Раніше польська громада розвивала тут свою інфраструктуру: існував гуртожиток, будувалися корпуси для Польського педагогічного інституту. Але католицький костьол, який мав увінчати ансамбль на розі Новопавлівської, так і не збудували. Після 1917 року влада заборонила нове будівництво храмів і почала закривати старі. У 1930-х Польський педінститут ліквідували, студентів розігнали, частину заарештували. У той час релігійні амбіції відійшли на задній план. Площа для костьолу лишилася порожньою і до сьогодні.

Іронія долі у тому, що саме 1930-ті роки зробили Павлівський садок таким, яким ми його знаємо. Радянський фотопутівник фіксує: на початку 1930-х з’явився Павлівський сквер, який облаштували на звалищах і ярках, а навпроти почала будуватися сучасна житлова забудова — конструктивістська, за кутом вулиці. Тож як впорядкована зелена територія садок народився саме у цей період. Проте дерева у цій долині росли сотні років раніше, на місці дикого яру, а потім — садочка перед лютеранською лікарнею. Тридцяті просто дали йому ім’я — Павлівський садок.

Садок у пам’яті киян

Улітку 1942 року, в окупованому Києві, Василь Кричевський вийшов із мольбертом на балкон будинку на Обсерваторній, 10. Він написав звідти етюд — панораму Новопавлівської з червоними черепичними дахами Лікарні водників, цегляними корпусами та зеленню Павлівського садка. Для автора українського модерну це була одна з останніх зустрічей із містом. Незабаром художник залишив Київ і помер у Каракасі.

Десять років потому той самий краєвид зафіксував уже інший митець. У Лікарні водників народився майбутній київський графік Георгій Малаков, який у 1952 році створив акварель «Вид на вулицю Обсерваторну» — той самий квартал, але іншими очима.

Пам’ять кварталу підтримував брат Георгія — краєзнавець Дмитро Малаков. З його спогадів живе образ художника Сергія Верді, мешканця району біля садка, який щотижня носив на Сінний ринок два-три натюрморти. Продавав їх недорого, а вони швидко розкуповувалися. Верді став місцевою легендою: під час звільнення Києва він писав таблички для саперів із написом «Проверено: мин нет», а потім очолював групу юних художників, які готували цифри для табло на першому повоєнному матчі «Динамо». Серед них був Гога Малаков — майбутній графік із цього району.

За адресою Павлівська, 9 стоїть одноповерховий особняк із ліпними вставками в стилі ренесансу, збудований на початку 1890-х Василем Удовенком, почесним громадянином Києва. Тут виріс його син Володимир — учений-гігієніст, професор медичного інституту.

Судьба Володимира Удовенка теж була визначена страшними подіями 1930-х. Він став жертвою сфабрикованої «Спілки визволення України», потрапив на Соловки і був розстріляний у грудні 1937 року у справі, що принизила інтелектуалів тодішнього Києва, серед яких були Єфремов і Дурдуківський. Один квартал — одна трагічна епоха.

Особняк пережив багато подій. В окупацію у непримітну прибудову з двору переїхав підпільний райком, де друкували повідомлення Радінформбюро і зірвали вивіз молоді до Німеччини, аж допоки влітку 1942 року німецьке гестапо не розгромило підпілля. Після звільнення Києва в особняку оселився Микита Хрущов, майбутній керівник СРСР; сусідній прохід затулили глухим парканом із «вічком» для безпеки. Проте наприкінці 1943-го в кварталі пролунав вибух: бомбардувальник скинув бомби, пошкодив прилеглий будинок і Павлівський сквер. Наступного дня Хрущов виїхав.

Згодом у будівлі розмістили американську місію ЮННРА, яка допомагала містянам одягом і ліками. Потім тут був дитсадок, потім радянські контори. Сьогодні від особняка майже лишилися зовнішні стіни — внутрішні приміщення повністю перебудували. Дверна табличка з адресою тепер вміщена всередині будівлі.

Гора Олега над садком

Найдавніша історія пов’язана з горою над Павлівським садком — літописною Щекавицею, де стоїть обсерваторія.

За «Повістю временних літ», князю Олегу напророкували смерть від власного коня. Він відправив коня геть, але згодом дізнався, що той помер. Приїхав подивитися на кістки, став ногою на череп коня, і в цей момент змія виповзла з черепа й ужалила його в ногу. Від укусу князь помер. Його поховали «на горі, що зветься Щекавицею».

Де саме була ця гора — питання дискусій понад століття. Історик Павло Лебединцев вважав, що Щекавиця — це пагорб, на якому стоїть зараз обсерваторія. Якщо так, місце останнього спочинку Віщого Олега — над Павлівським садком.

Проте історики сумніваються в достовірності цієї версії. Новгородський літопис свідчить, що Олег помер десять років пізніше і похований біля Ладоги. Крім того, у норвезькій саґі про вікінга Орвара-Одда описаний схожий випадок: йому теж напророкували таку смерть, а загинув він від укусу змії з кінського черепа. Цей сюжет більше схожий на міф, ніж на історичний факт — класичний приклад неможливості втечі від долі.

Чому це важливо знати

Павлівський садок — унікальний для центру Києва приклад збереження давнього рельєфу та межі середньовічної місцевості. Улоговина, яка відокремлює Кудрявець від Солдатської слобідки, досі вільна від забудови і, разом із модерновою лікарнею, особняком Удовенка та обсерваторією на «горі Олега», утворює один із найцілісніших і спокійних куточків старого міста. Іноді, щоб відчути тисячолітню історію Києва, достатньо просто підійти до звичайного кварталу — тут вона залишається поруч, за фасадами будинків.